Микола Галаган - З моїх споминів (1880-ті—1920р.)

322. «Киевлянин» — російськомовна газета, яка видавалася у Києві з 1869 р. У січні 1918 р. заборонена більшовицьким урядом. За часів денікінської окупації у вересні—грудні 1919 р. була поновлена. З 1911 р. видавцем і редактором часопису був В. Шульгін, син засновника. Газета мала яскраво виражене великодержавне шовіністичне спрямування.

323. Йдеться про керівні структури Паризької мирної конференції, зокрема, про» Раду чотирьох», яка складалася з президента США, прем’єр-міністрів Великобританії, Франції та Італії, та про «Раду десяти», яка складалася з голів урядів та міністрів закордонних справ США, Великобританії, Франції, Італії, Японії. За їхніми рішенням приймалася перезажна більшість резолюцій.

324. Паризька мирна конференція (1919–1920) була скликана державами-перемож-ницями у Першій світовій війні для вироблення мирних договорів з переможеними країнами. У ній взяли участь 27 країн. Україна направила до Парижа спільну делегацію від УНР та ЗУНР, яку очолював Г. Сидоренко (з 22.08.1919 — М. Тишкевич). До її складу входили: В. Панейко (заступник голови), А. Галіп, П. Дідушок, Д. Ісаєвич, В. Колосовський, О. Кульчицький, М. Кушнір, М. Левитський, А. Марґолін, Б. Матюшенко, А. Петрушевич, О. Севрюк, Ф. Савченко, С. Тимошенко, С. Томашівський, С. Шелухін, О. Шульгін. Українська делегація мала на меті домагатись визнання незалежності УНР, виводу з її території іноземних військ.

На запрошення головних учасників брала участь у засіданнях, де розглядалось українське питання. З грудня 1919 р. делегація ЗУНР вела переговори самостійно. Вона намагалась протестувати проти польського окупаційного режиму, порушувала питання про незалежність ЗУНР.

325. Піснячевський Віктор Володимирович (1883–1933) — український громадсько-політичний діяч, публіцист, лікар за фахом. Брав участь в організації української фракції у І Державній думі, редагував її друкований орган «Рідна справа — Думські вісті» (1907). Був кореспондентом газети «Рада» в Петербурзі. У 1917 р. видавав в Одесі власну щоденну газету «Одеський листок» і український щоденник російською мовою «Украйна молодая». З 1918 р. — на еміграції у Відні. У 1919–1921 рр. — видавець і редактор тижневика «Воля», який підтримував республіканський уряд, згодом — закордонний центр УНР. Разом з тим досить критично оцінював його дії. Виступав проти радянофільської політики колишніх лідерів УНР. З 1923 р. — лікар у Братиславі.

«Воля» — суспільно-політичний і культурологічний позапартійний тижневик. Видавався у Відні з червня 1919 р. до листопада 1921 р. під редакцією В. Піснячевського за участі А. Хомика, В. Мурського, І. Кедрина та ін. У 1921 р. на основі редакції часопису було створено видавництво «Наша воля» В. Піснячевського, яке видавало твори красного письменства, що друкувалися у часописі «Воля».

326. Самуелі Тібор (1890–1919) — угорський політичний діяч, революціонер-інтер-націоналіст, журналіст. З 1908 р. — член Соціал-демократичної партії Угорщини, з 1918 р. — РКП(б). У 1915 р. як військовополонений потрапив у Росію. У 1918 р. — член комітету і комісар по військово-організаційним справам Угорської групи РКП(б), з травня 1918 р. — один із провідних діячів Центральної федерації іноземних груп РКП(б), з червня 1918 р. — політкомісар 1-го Московського комуністичного інтернаціонального загону, брав участь у придушенні лівоесерівського повстання у Москві та інших військових операціях проти добровольчих загонів. У січні 1919 р. повернувся в Угорщину, де став засновником Компартії Угорщини, одним із організаторів радянського перевороту в країні, у березні—липні 1919 р. — нарком оборони й освіти Угорської Радянської Республіки. В травні 1919 р. вів переговори з урядом РСФРР про спільну боротьбу військових частин радянської Росії і радянської Угорщини. Вбитий при спробі перетину австрійського кордону.

327. У серпні 1919 р. до Києва одночасно підійшли з заходу українські частини, зі сходу — Добровольча армія. Два корпуси УГА та Запорізький корпус Армії УНР під загальною командою генерала А. Кравса 30 серпня увійшли до Києва з боку Святошина. Запорожці, які мали наказ зайняти місто, не виконали його. Не підійшла й повстанська армія отамана Г. Зеленого, яка мала контролювати лівий берег Дніпра. Тому рано-вранці 31 серпня, коли над будинком Міської думи вже майорів жовто-блакитний прапор, з-за Дніпра з боку Дарниці до міста без бою увійшли частини білогвардійської 7-ї армії генерала М. Бредова. Галичани не бажали вступати у конфлікт із денікінцями, оскільки вважали, що воювали проти спільного ворога — червоних. На пропозицію А. Кравса про спільні дії М. Бредов відповів відмовою. У місті відбулись збройні сутички між обома сторонами, українські війська залишили Київ.