Микола Галаган - З моїх споминів (1880-ті—1920р.)

358. Левицький Модест (псевд. М. Пилипович, Виборний-Макогоненко, 1866–1932) — український громадський діяч і письменник. Родом з Поділля. Освіту набув на історико-філологічному і медичному факультетах Київського університету. Працював лікарем у Ковелі, Києві та ін. містах. Член київської «Старої Громади», належав до ліберального крила українського руху, входив до Всеукраїнської загальної організації, УРДП, ТУП. Співробітничав у «Громадській думці» та «Раді». У 1918–1919 рр. — головний санітарний лікар залізниць України. У 1919 р. — радник, а згодом — голова української дипломатичної місії в Греції. На початку 1920-х рр. виїхав в ЧСР, викладач і лікар Української господарської академії в Подєбрадах, звідки у 1927 р. виїхав до Луцька. Працював лікарем.

359. Славинський Максим Антонович (1868–1945) — український громадсько-політичний і державний діяч, публіцист, поет і перекладач. За фахом — правник. Активний діяч української громади в Петербурзі, у 1905 р. — депутат І Державної думи. Член ТУП. Редагував газети «Свобода і право», «Свободная мысль», «Украинский вестник». Видав енциклопедичний двотомник «Украинский народ в его прошлом и настоящем» (1914–1916). Автор значної кількості перекладів західноєвропейських авторів, у т. ч. Г. Гейне (дві книжки перекладені спільно з Лесею Українкою), а також творів Т. Шевченка, І. Франка, В. Стефаника російською та ін. мовами. У 1917 р. — член Української Національної ради в Петрограді, представник Центральної ради при Тимчасовому уряді. З травня 1918 р. — член ради Міністерства закордонних справ. Тимчасовий представник Української Держави на Дону. 24.10–11.11.1918 р. — міністр праці Української Держави. Голова дипломатичної місії УНР у Празі (1919). В еміграції жив у Чехо-Словаччині. Заарештований радянськими спецслужбами, помер у в’язниці.

360. Смаль-Стоцький Роман Степанович (1893–1969) — український громадсько-політичний діяч, вчений. З 1919 р. був дипломатичним представником ЗУНР, пізніше радником посольства і послом УНР у Берліні (1920–1921). На еміграції перебував у Польщі, після Другої світової війни — у США. Відомий український мовознавець, довголітній голова НТШ.

361. Кобилянський Люцій Ремигович (1855–1941) — український громадський і культурний діяч, за фахом — лікар. Родом з Київщини, член київської «Старої Громади», ТУП. Напередодні Першої світової війни — губернський інспектор медицинських установ на Кавказі, активний діяч українського національного і культурного життя на Кавказі, засновник і голова української громади і «Просвіти» в Баку. У 1914–1917 рр. — лікар 8-ї Сибірської стрілецької дивізії Західного фронту.

У 1917 р. — член Всеукраїнської ради військових депутатів і УЦР, належав до У ПСР. У 1918–1919 рр. — радник українського посольства у Туреччині, з 1921 р. в еміграції у Чехо-Словаччині.

362. 9.02.1919 р. ЦК УСДРП прийняв рішення відкликати з уряду і Директорії своїх представників «з огляду на нові міжнародні моменти в українській державній справі». На це рішення вплинув переговорний процес між представниками командування військ Антанти (полк. Фрайденберг) і уряду УНР (С. Остапенко, О. Греків, І. Мазепа, Ф. Штейнгель), який розпочався 6.02.1919 р. у Бирзулі. Представники українського уряду домагалися визнання Антантою суверенітету УНР, допомоги у боротьбі з більшовиками, повноправної участі УНР у Паризькій мирній конференції та т. ін. Голова делегації Антанти наполягав на виведенні зі складу Директорії В. Винниченка і С. Петлюри, зміні соціалістичного уряду В. Чехівського на більш поміркований, утворенні української військової зони для боротьби з більшовиками під контролем Антанти і т. д.

363. Йдеться про В. Липинського. — Див. прим. 36.

364. У складних умовах військового протистояння в Україні, відсутності нормальних умов для дій уряду і оперативного зв’язку з ним посли і голови місій проводили неперіодичні наради, які мали сприяти розробці зовнішньополітичного курсу України, координації спільних дій. 18–22.05.1919 р. у Відні відбулася перша нарада голів українських репрезентацій за кордоном під головуванням міністра закордонних справ УНР В. Темницького. У нараді брали участь посли і голови місій УНР та ЗУНР: В. Липинський (Австрія), М. Василько (Швейцарія), М. Порш (Німеччина), Д. Левицький (Данія), В. Сингалевич (Австрія) та радники С. Томашівський, Здирковський та А. Жук. Обговорювались головні засади української зовнішньої політики з урахуванням розвитку тогочасної міжнародної ситуації і насамперед результатів переговорного процесу на Паризькій конференції. Наголошувалось на необхідності позбавитись будь-якої залежності, в т. ч. й господарської, зокрема, від Польщі. Окремі положення стосувались взаємовідносин з рядом країн, які мали територіальні претензії до України (Румунією, Польщею, Росією). Особливо наголошувалось на стосунках з Німеччиною, яка визначалась як «природний союзник» УНР. Наголос робився на можливості укладення німецько-українського союзу проти Польщі. Такі ж перспективи передбачала українська дипломатія і у взаєминах з іншими центрально-європейськими країнами — Угорщиною і Чехо-Словаччиною.