Энтони Смит - Нації та націоналізм у глобальну епоху

Взаємна підтримка держави й нації забезпечила виживання і гнучкість національній державі як формі культурно-політичного утворення і продовжує робити це до нинішнього дня. Навіть коли здобуття державності не є обов’язковою вимогою націоналізму, як це має місце у випадках із культурним націоналізмом чи автономією (home rule [182] Самоврядування, «гомруль» (англ.). ), вона стала нормальним способом самореалізації нації в модерному світі.

Це частково пов’язано з фізичним і психологічним захистом, який вона надає і про який націоналісти ніколи не втомлюються повторювати, та із загальним визнанням, що система національних держав винагороджує тих, хто погоджується з її принципами. Але вона також продукт історичного розвитку, в результаті якого перші модерні й високо успішні професіоналізовані держави, наприклад, Англія (пізніше Британія) та Франція, крім усього, стали ще й моделями монолітної національної ідентичності, ґрунтованої на домінантному етнічному ядрі. Порівняно компактна англо-французька модель національної держави залишається найвпливовішою на міжнародному ринку. Її набагато легше пристосувати й зімітувати, ніж американську «розмаїту» модель, ураховуючи розміри, масштаби й ресурси останньої, а також особливі стримування й противаги [183] Американська система «стримувань і противаг» — принцип взаємозалежності та взаємообмеження законодавчої, виконавчої та судової гілок влади. її федеративної конституції, яка так невдало скроєна для крайностей дрібніших, бідніших і пізніше розвинутих «держав-націй» Африки й Азії. Крім того, англо-французька модель має право історичної першості: більшість цих «держав-націй» завдячують своїм існуванням у вигляді держав, як і своїми кордонами, європейським колоніальним державам, особливо Франції й Британії, і вони досі звертають погляди на них як на базові моделі того, як мають формуватися та підтримуватися національне суспільство й національна держава [184] Див.: Zartmann (1963) — про поняття «держави-нації» — держави, яка намагається викувати для себе націю (в Африці й Азії); про вплив британського і французького колоніалізму та націоналізмів у Африці див.: Crowder (1968); а про вплив територіальних кордонів та етнічне політичне життя Африки й Азії див.: Horowitz (1985, розділ 2). . Доки така взаємна підтримка існує, доки держави захищають і надають вираження національним ідентичностям, одночасно черпаючи свою могутність і солідарність із мобілізованої культурної спільноти в їхньому ядрі, доти національні держави залишатимуться основними політичними гравцями у сучасному світі і доти народи нашої планети адресуватимуть свої відданість та довіру суверенним, територіально обмеженим національним державам.

У той час, коли національну державу обсідають внутрішні кризи, загроза їй виникає і з боку сил зовнішніх [185] В англійському оригіналі у назві розділу використано префікси «супер-» і «супра-», які ми передаємо як «над-» і «понад-» відповідно. Ми вирішили передати їх українськими відповідниками, бо вже існує прецедент перекладу Смітового терміна «supernation» як «наднації» П. Таращуком («Національна ідентичність», вид-во «Основи», 1994). При цьому виникли труднощі з підбором українського відповідника для «supra-». Ми все ж таки зупинилися на «понад-». Зважаючи на неоднозначність такого кроку, уточнимо нюанси, якими слідом за автором ми наділяли ці два префікси: «над-» [super-] указує на вищу, ніж в інших, інтенсивність прояву в явища певної ознаки, яка не є ключовою для його приналежності до певної категорії явищ (у цьому випадку ознакою є розмір нації, який не є базовим для приналежності певної спільноти до категорії націй, тому його інтенсифікація не змінює таксономічної позиції явища та відповідно його суті). «Понад-» [supra-] вказує на вихід за межі такої категорії через подолання ознаки, визначальної для членства в цій категорії, на переступання через поріг певної категорії та знаходження поза її межами. Якщо «наднаціоналізм» продовжує бути націоналізмом із його основними рисами, то «понаднаціоналізм» таким не є. . На її роль основного економічного, політичного й культурного гравця у світі раптом було кинуто тінь сумніву.

Хоча цьому питанню приділено увагу в першому розділі, його варто розглянути ґрунтовніше, особливо в світлі останніх політичних подій у Європі.

Виглядає ніби національна держава залишається життєздатною, а національні ідентичності, хоч періодично і змінюють вигляд, аж ніяк не відмирають. За таких обставин чи можна всерйоз плекати ідею про світ без націй або націоналізмів; світ, в якому національні держави добровільно передадуть свої повноваження якомусь континентальному органу або планетарній організації, що заступить націю й національну державу як об’єкти відданості й джерела пристрастей для більшості людей?