Энтони Смит - Нації та націоналізм у глобальну епоху

Поза всяким сумнівом, швидке зростання телекомунікацій і мас-медій сприяло створенню ширших регіонально-континентальних мереж. Потрібно вивчити, якою мірою регіонально-континентальні об’єднання, базовані на «пан» — націоналізмах, спроможні породити об’єднавчі культури й ідентичності, котрі складуть конкуренцію національним державам й етнічнім ідентичностям, або й замінять їх. Далі я стверджуватиму, що ці культурно базовані регіональні об’єднання можуть вдовольняти, а подекуди і вдовольняють ширші соціальні, культурні й філантропічні потреби. Тому їх не слід скидати з рахунку, навіть у політичній сфері.

Усе це треба мати на увазі, розглядаючи, як дедалі більша зорієнтованість на європейську єдність впливає на націоналізм і національну державу. Їх співвідношення в чорно-білих поняттях дуже просто передати як обернено-пропорційні: чим сильніша європейська єдність, тим слабкіша національна ідентичність кожної національної держави-члена Європейського Союзу. Немає сумніву, що таке сприйняття криється за часто несамовитими дебатами між про- та антиєвропеїстами в Британії й деінде, хоч воно пов’язане з іншими дебатами — щодо демократизації, соціального добробуту та розширення Європейського Союзу. Кидаючи свою довгу тінь через увесь континент зі сходу на захід, «привид націоналізму» відмовляється бути вигнаним.

Можна розпочати з переосмислення старих і добре відрепетируваних суперечок між єврофілами і євроскептиками. Загалом кажучи, єврофіли наполягають на тому, що нам слід творити Європу у вигляді федеративної — лише незначна частка сказала б унітарної — держави і тим самим покласти кінець тисячоліттю смертоносного європейського розбрату та націоналістичним війнам, які спричиняли розправи у XX ст. Вони провадять далі, підтримуючи свою справу аргументом, що Європа в такий спосіб відновить свій колишній статус «великої потуги» на світовій сцені нарівні з Америкою, Японією та, можливо, Росією (раніше — з Радянським Союзом). А за рахунок такої єдності народи Європи переживуть небачене процвітання в межах своїх тарифних кордонів та завдяки дії свого вільного внутрішнього ринку товарів і робочої сили. Антиєвропеїсти заперечують їм, що головною причиною європейської єдності була холодна війна й потреба протистояти радянській російській та/або американській потузі; що внутрішній ринок принесе зиск лише окремим головнішим європейським країнам за рахунок дрібніших держав; що закритий Європейський Союз завдасть економічної шкоди третьому світу; і що «європейський клуб» стане політично й культурно замкнутим. Вони також указують на зростання можливості німецького економічного й політичного домінування в об’єднаній Європі та на вирослу тенденцію до расового й етнічного замикання, до якого об’єднана Європа буде змушена вдатися. Одне слово, вони бачать європейську співпрацю вигідною, а європейське об’єднання — збитковим для інтересів і ширших цінностей європейських народів. Деголлівське «Europe des Patries» [194] Європа вітчизн (фр.). залишається їхнім ідеалом [195] Див.: Gladwyn (1967) щодо проєвропейського табору; та Camps (1965) про дебати 1960-х pp., породжені голлізмом. .

Паралельно точаться дебати між єврооптимістами і європесимістами. Вони дискутують з приводу можливості й механізмів об’єднання. З погляду єврооптимістів, клімат для «творення Європи» зараз сприятливий, шанси на успіх — високі, враховуючи європейські орієнтації бізнесу та підтримку молодших поколінь, якщо буде виконано дві передумови — сильні лідери й добре спроектовані інститути. Європа майбутнього — це Європа інституційних мереж, якими керують норми цивілізованої соціал-демократії, Європа балансу ринкових потреб із правами людини під егідою неупередженої і всепроникної бюрократії, Комісії та рівною мірою шанованої судової гілки — Європейського Суду. Одна з версій цієї позиції передбачає збалансування сильної виконавчої влади не менш потужною законодавчою, а це означатиме вищу міру демократичного контролю над євробюрократією та її підзвітності.

Європесимісти оцінюють шанси європейського об’єднання на будь-якому, крім найбільш поверхового (і бюрократичного), рівні як малоймовірні. А в зрослому припливі етнічного націоналізму бачать силу, яка відтягне європейський проект на невизначений термін. Хай якими проникливими будуть лідери й міцними інститути, вони не допоможуть викувати справжню європейську єдність на народному [popular] рівні, доки не відбудеться відплив відповідних народних уявлень, почуттів і ціннісних орієнтацій від нації й національної держави в напрямку об’єднавчої європейської ідентичності. Європа майбутнього, якщо вона колись постане, буде Європою масової ідентифікації з європейським ідеалом та відданості йому разом із чи навіть замість національної вірності та ідентичності. Тобто великі маси жителів європейського континенту не тільки вважатимуть себе передусім і понад усе «європейцями», а будуть готові принести жертви заради цього ідеалу [196] Історію підходів до європейської інтеграції див.: Wallace (1990). .