Энтони Смит - Нації та націоналізм у глобальну епоху

Це питання знову набуло актуальності. Сам факт, що в західній половині Європи національна держава, здається, перейнята позбавлянням себе своїх повноважень, тоді як у східній половині вона здається так само охочою наново привласнити собі ці повноваження після довгої радянської зими політичної пасивності, збурив відчуття парадоксу, як це зробили й трагічні події в Боснії на самісінькому порозі Європейського Союзу.

Це питання не нове. Ернест Ренан у своїй славетній лекції під назвою «Що таке нація?», прочитаній 1882 p., пророчив настання часів, коли Європа буде об’єднана в якийсь різновид федерації, але додавав, що це не було політично можливим у ті дні. Більш ніж століттям пізніше питання повернулося, як у Європі, так і поза нею [186] Див.: Renan (1882). .

Це одне із застережень, яке стосується, зокрема, і загальновідомого аргументу, що зі смертю національної держави, регіонально-континентальна федерація стане політичною формою, яка найкраще пасуватиме й слугуватиме економіці великих транснаціональних компаній та суспільствам «постнаціональної» доби. Якщо коротко, то цей погляд можна звести до наступних положень: поперше, національна держава більше не може обслуговувати потреби й інтереси бізнесу та ринкової економіки розвинутого капіталізму, а також бути надалі власником військових технологій і носієм суверенітету; по-друге, регіонально-континентальна федерація, яка найкраще відповідає потребам транснаціонального капіталізму і підходить на роль носія суверенітету, особливо прийнятна для населення, наділеного спільними тісними історичними узами та культурною спадщиною.

Не варто зупинятися на першому положенні, бо це вже знайома територія, яку до певної міри було пройдено в першому розділі. Зараз ми переймаємося не транснаціональними гравцями й практиками per se [187] Самими по собі ( лат .). , а лише їхнім впливом на націю й національну державу.

Хоча справедливо те, що багато економічних операцій та інституцій переступають межі національної держави (і фактично завжди так робили); не менш очевидне й те, що національні економіки залишаються стандартними одиницями управління та розподілу ресурсів. У даний момент важко уявити, як узагалі могло бути якось інакше, за винятком повернення до імперії або стрибка в тотально уніфіковану світову систе- му, котра охоплює все людство як єдину політичну й економічну одиницю. Навіть коли порівнюють економічні, соціальні та політичні показники, національна держава залишається основною одиницею для порівнянь, а «методологічний націоналізм» — правилом [188] Див.: Merritt and Rokkan (1966). .

З емпіричних фактів, звичайно, видно, що велика кількість транснаціональних фірм обплутали планету. У своїй діяльності вони навряд чи зважають на національні кордони. Водночас вони, як правило, базуються в тій чи тій індустріалізованій державі, яка виконує роль центра їхніх операцій; відтак, вони чутливі до правил і політики цієї держави. Ресурси, що є в розпорядженні більшості транснаціональних компаній, поза сумнівом, величезні і часто суттєво перевищують бюджети багатьох малих або нових держав. Проте вони не перевершують наймогутніші національні держави і зазвичай не контролюють засоби примусу, якими користуються навіть деякі найменші держави. Маємо вагомі докази існування транснаціональної верстви економічних суб’єктів — фінансистів, банкірів, директорів, для яких національні бар’єри все більше стають непомітними перешкодами; однак політики, на яких транснаціональні еліти мусять у підсумку впливати й переконувати, залишаються відповідальними перед іншими групами в межах кожної національної держави, а через виборчу скриньку — перед усім населенням [189] Пряме твердження про домінування транснаціонального капіталізму див.: Sklair (1991). .

У питаннях військової могутності інтернаціоналізація командних структур, очевидно, таки надала певної ваги аргументам, що національна держава вже більше не є основною військовою одиницею. Це може бути також справедливим щодо ядерного озброєння, хоча нещодавні дебати у Франції та навколо Північної Кореї й України змушують бути обачнішими. Проте на звичайному рівні, де війни ведуться насправді, національна держава лишається ядром-одиницею військової технології й примусу, а також головним постачальником озброєнь. До того ж доки національна держава утримуватиме цей статус, вона залишатиметься по суті суверенною; вона може розривати угоди й підкріплювати свій вихід потрібною силою, незважаючи на високі збитки. В історії було безліч спільнот, готових зазнати збитків, щоб тільки бути вільними навіть ціною життя [190] Про ведення воєн та стратегію стосовно національних ідентичностей див.: Marwick (1974), A.D. Smith (1981b) та Posen (1993). .