Энтони Смит - Нації та націоналізм у глобальну епоху

У Західній Європі «зношування по краях», яке трапляється в загальновизнаних національних ідентичностях старіших західних національних демократій, також діяло в чітко окреслених межах. Наплив великої кількості іммігрантів, ґастарбайтерів, біженців, екс-колоніалів та чужоземців допевне змінив нинішній характер французької, британської чи голландської «національних ідентичностей». Їх більше не можна описувати простими, порівняно однорідними категоріями, характерними для довоєнного періоду. Тепер у Франції, Британії і Нідерландах стало кількома «обличчями» національної ідентичності більше (там завжди були істотні варіації) — з новими відмінностями в кольорі шкіри, релігії, мові тощо. Хай там як, але історичне, кількісне й соціологічне переважання давно сформованих, однорідних спільнот — «ядер» в основному визначило межі і значною мірою характер мінливих ідентичностей цих національних держав — звичаї їхнього громадського життя, природу їхніх правових кодексів та інституційних норм, мову їхньої освіти й політики, зміст великої частини їхніх історії й літератури, які викладаються у школах, і традиції їхнього культурного й політичного життя.

В усіх цих сферах спільноти чужоземців, біженців, екс-колоніалів та іммігрантів зробили суттєві внески, сукупний ефект яких змінив загальновизнаний характер старих національних ідентичностей і надав їм більшої свободи й різноманітності вираження. Та хоч ці зміни в національній ідентичності примусили національні держави переозначити деякі зі своїх ролей і функцій, вони не призвели до скорочення їхніх розмірів і повноважень. Криза легітимності, яка супроводжувала ці зміни, в остаточному підсумку зміцнила злиття національної ідентичності з національною державою в рамках цих давно усталених держав якщо не для більшості іммігрантів, то принаймні для ядрової й периферійних спільнот. У деяких випадках багатокультурність, яка малася на увазі в спробах знайти місце для деяких із кількісно більших іммігрантських спільнот, спровокувала етнонаціональну реакцію, що проголошувала «самобутній характер» домінантного етносу й корінні традиції національної держави. Навіть у національних державах, котрі прийняли громадянську модель нації, етнічний націоналізм населення-ядра залишається засадничим ресурсом, який усе ще можна ефективно мобілізувати; він може вилитися в різновид виключності, агресивного шовінізму та расизму, нещодавно помічених у Європі, який багато людей уважають «природним» вираженням будь-якого і кожного етнічного націоналізму [177] Про реакцію Національного фронту на іммігрантів-мусульман у Франції див.: Husbands (1991). Сполучені Штати також стали свідками антилатиноамериканської реакції, а в Австралії з правого крила лунала гостра критика політики багатокультурності й азіатської імміграції; див.: Castles et al. (1988). У Британії теж з’явилася неприязнь до афро-карибських та азіатських іммігрантів; див.: James (1989). Щодо внеску жінок у процес перебудови етнічних і національних кордонів, а також потребу переглянути концепцію нації з метою включити до неї жінок, див.: Yuval-Davis (1993); пор.: Gutierrez (1995). .

Знов-таки не слід перебільшувати і зміни в характері національних ідентичностей навіть у зміцнілих демократіях Заходу. Зміни, про які говоримо, всі розгорталися на арені національних держав, незважаючи на відозви до «Європи» та «світової спільноти» й віднедавнє користування міжнаціональними порівняннями. Останні лише допомагають підвести фундамент під могутність і центральність національної держави за рахунок бездержавних націй та іммігрантських спільнот. На даний момент у багатьох із цих західних випадків маємо мало доказів реальної і справжньої ерозії простонародних національних ідентичностей, зосереджених на національній державі, на користь регіональних або іммігрантських етнічних спільнот, а також доказів хоч якогось важливого руху в напрямку багатокультурності та «розмаїтої» концепції нації.

Великою мірою це результат історичної першості всеохопних етнічної й громадянської моделей нації, спершу в Європі, а згодом і поза нею. Це також наслідок схильності націоналістів приписувати національну ідентичність будь-якій територіальній політичній спільноті. Це стосується обох типів національної ідентичності. В етнічній моделі, в якій нація сприймається як народна спільнота зі спадковою уснонародною культурою, що прагне політичної автономії на своїй історичній вітчизні, націоналістичний потяг полягає в мобілізації народу та сплавленні народної етнічної спільноти з територіальною політичною спільнотою. У громадянській моделі, яка розглядає націю як територіалізовану спільноту громадян, пов’язаних загальними законами та спільною громадською культурою й громадянською релігією, націоналістична настанова прагне об’єднати спільноту громадян на її національній території навколо набору спільних символів, міфів і спогадів, а також злити її з розпізнаваною культурною спільнотою. В будь-якому разі результат — зміцнення й посилення ідеалу і структур національної держави, а також поєднання її з народною національною ідентичністю. Це намагання звести воєдино і поєднати національну ідентичність з національною державою було лейтмотивом європейської та й світової історії навіть тоді, коли конкретні спроби відокремлення провалювалися, а культурний націоналізм з обмеженою автономією залишався єдиною життєздатною альтернативою. Принцип національного самовизначення, закладений у русі «Молода Європа» Джузеппе Мадзині, а століттям пізніше у Хартії Організації Об’єднаних Націй (однак з обмеженим застосуванням), стисло виражає тісний зв’язок між етнічним і громадянським націоналізмами та потяг до злиття народної національної спільноти й ідентичності з територіальною політичною ідентичністю і її національною державою [178] Про рухи Мадзіні «Молода Європа» та «Молода Італія» див.: Mack Smith (1994, розділ 1); про деякі наслідки права націй на самовизначення й відокремлення в наш час див.: Beitz (1979, частина II) та Mayall (1990, частина 4). .