Энтони Смит - Нації та націоналізм у глобальну епоху

Підсумовуючи узагальнення з приводу виживання чи відживання національної держави, слід мати на увазі таке:

1. Якщо говорити про теперішній стан, то національна держава залишається єдиною міжнародно визнаною структурою політичного об’єднання. Сьогодні тільки «національні держави» з належною будовою допускаються до Організації Об’єднаних Націй та інших міжнародних органів, хоч етнічні нації, які претендують на вступ, можуть допускатися як спостерігачі.

2. Після 1991 р. принаймні вісімнадцять нових національних держав було визнано «державами-спадкоємцями», і був визнаний, хай і неохоче, принцип етнічного відокремлення за волею народу. Це сталося після тривалого періоду суцільних відмов з боку наддержав надавати подібний статус протягом сорока років холодної війни, який було порушено лише в особливих випадках Сингапуру і Бангладеш.

3. З історичного погляду створення нових національних держав відбувалося «хвилеподібно» — зазвичай відразу після воєн або укладення миру: після 1783, 1830, 1878, 1918 та 1945 років, які були найпомітнішими випадками. Іншими словами, створення й визнання нових національних держав ніколи не проходило гладко і ніколи не приймалося абсолютно всіма; вони виникали з ситуацій примусу й конфлікту, які раптово трансформувалися під впливом міжнародних подій. А отже, слід бути обережними, щоб не робити занадто категоричних заяв у питанні, яке за своєю природою видається настільки випадковим і непередбачуваним [171] Див.: Tilly (1975, Вступ і Висновок). .

4. Із соціологічного погляду спектр національних держав чималий. На одному кінці його перебувають національні держави, в яких більш чи менш домінує етнічне ядро, — Польща, Данія та Японія; на іншому полюсі — етнічно глибоко розділені національні держави на зразок Бельгії, Канади, Лівану, Нігерії, Заїру, Анголи, Індії та Пакистану. Поміж ними знаходиться багато національних держав із панівним етнічним ядром, але з одною чи й більше значними етнічними або національними меншинами на зразок Китаю, В’єтнаму, Індонезії, Бірми, Ірану, Єгипту, Зімбабве, Алжиру, Мексики, Перу, Іспанії, Франції, Британії, Румунії, Болгарії та Грузії [172] Типологію відносин між державами й етносами див. у: Anderson, von der Mehden and Young (1967), Geertz (1963) та Brass (1985). Приклади з Південно-Східної Азії див. у: Brown (1994). .

5. У політичному плані також простежуються значні варіації. Одні національні держави демократичні, інші авторитарні й не схильні легко поступатися перед вимогами своїх етнічних меншин. У деяких національних державах, зокрема Іспанії після Франко та Канаді, уряди один за одним працювали не покладаючи рук, щоб усунути етнонаціональне невдоволення своїх складових етносів; тоді як в інших державах на зразок Судану й Бірми були лише дрібні або й узагалі жодних поступок перед бажаннями і вимогами етнічних меншин. Однак в усіх цих випадках національна держава лишається єдиною ареною для розв’язання етнічних проблем.

Тоді з цих міркувань видається, що, всупереч широкій палітрі соціальних і політичних відмінностей, винятковість національної держави як загальної норми не була серйозною мірою опротестована. Опротестовується все більшою мірою поведінка й ефективність окремих держав і їхніх резкимів, а також розподіл влади й ресурсів між складовими етносами національної держави. Фактично, тільки там, де провалилися заходи із розв’язання цих проблем, і там, де з цілком різних причин була розхитана могутність держави, а також там, де потужний регіональний або наддержавний покровитель перебрав на себе самостійницьку справу, етнічні рухи кидали успішний виклик існуючій національній державі та утворювали нові національні держави, оперті на відокремлені етноси [173] Щодо причин самостійницьких рухів див.: Horowitz (1985, розділ 6). Про умови їхнього успіху див.: Mayall (1990, розділ 4); порівн. також із: Heraclides (1991). .

У результаті глобального процесу культурної і політичної плюралізації поняття та форму національної держави було переозначено й підкріплено. Це означає, що націоналістичний ідеал світу несумірних, але рівних національних держав (кожна зі своїм унікальним характером і долею), який проголосили ще у XIX ст. Фіхте, Мадзині та Мішле, тепер охоплює всі частини земної кулі і пускає глибокі корені на кожному континенті. Давніший політичний плюралізм Європи суверенних держав і їхніх колоній було трансформовано, підкріплено й побільшено націоналістичним принципом культурного плюралізму, за яким кожна культурно-історична спільнота зі своїми традиціями, міфами і пам’яттю має володіти своєю історичною територією та, бажано, власною суверенною державою. В ході цього процесу раніший ідеал етнонаціональної однорідності й чистоти, який навіть тоді часто порушувався, все більше відкидали на користь нової моделі громадянського націоналізму — «панівного етносу». Нова модель тягла за собою свідоміші спроби вмістити в собі громадянський ідеал і водночас наполягала на національній державі, підпертій культурою й традиціями панівного етнічного ядра, до якого більшість членів відчувають свою приналежність. Такий нелегкий компроміс, характерний для перших західних національних держав, часто виникає в державах-спадкоємицях Східної Європи та колишнього Радянського Союзу. Там поширений страх, підживлений хвилями іммігрантів, що нестримний етнічний націоналізм того різновиду, який мав місце в колишній Югославії, може знову призвести до безладдя в регіоні та перемальовування карти великих територій світу. Результат знов-таки не усунення ідеалу й структури національної держави, а навпаки — її процвітання та підкріплення етнічним чинником [174] Про ці страхи див.: Krol (1990) та Glenny (1990). Повніший аналіз див. у: A.D. Smith (1985). .