Энтони Смит - Нації та націоналізм у глобальну епоху

Отож, не тільки етнічний, а й громадянський націоналізми могли вимагати викорінення меншинних культур і спільнот як таких на підставі поширеного припущення, яке поділяли і марксисти, і ліберали — не тільки про рівність через однаковість, а й про те, що «високі культури» і «великі нації» неминуче цінніші за «низькі» культури й малі нації або етноси. Так що повчальна історія західних демократій перетворюється у всіх аспектах на таку саму вимогливу й сувору (і на практиці етнічно однобоку), як і та, що мала місце в незахідних авторитарних державах-націях, оскільки вона допускала асиміляцію етнічних меншин у межах кордонів національної держави через акультурацію в етнічну культуру панівної більшості. Громадянська рівність однонаціональних індивідів руйнує всі об’єднання й утворення, які стоять між громадянином і державою, а ідеологія громадянського націоналізму відсилає звичаєве і народнокультурне на узбіччя суспільства, у сім’ю та фольклор. У такий спосіб вона також делегітимізує і знецінює однаковою мірою етнічні культури автохтонних меншин та іммігрантів і робить це свідомо й умисно.

Таке умисне очорнення інших культур і звичаїв, ніж панівна «громадянська більшість», сприяло утворенню сьогоднішньої кризи національної держави. Справа не просто в тому, що «наукова держава» зазіхнула на всі сектори суспільства, поширивши свої закони, правила й вимоги на кожен клас і регіон у межах своїх володінь, ігноруючи етнічні й культурні відмінності, і в той же час зазнала невдачі у спробах виправдати економічні й соціальні очікування бідноти та меншин, пробудивши таким чином свідомість і активність доти мовчазних верств та експлуатованих регіонів. Проблему «нації-держави» спровокував її переважно розмаїтий етнічний характер і пробудження до того сонних найбідніших етносів-меншин під дією соціального проникнення й культурного підпорядкування з боку «наукової держави», в якій порядкувала еліта з панівного етносу. І все це поєднувалося з невиправданими народними очікуваннями та виливалося у дедалі більший тиск невдоволених меншин на політичній арені центру і на його панівну етнічну спільноту [167] Цей тиск периферії на центр проаналізовано в: Eisenstadt (1965) — і застосовано щодо західних держав із новим поясненням у: Hechter and Levi (1979) та Orridge (1982). .

Той факт, що ця криза легітимності вразила найстаріші і найміцніші, демократичні національні держави, зокрема Францію, Британію, Бельгію й навіть Швейцарію, спонукав багатьох людей розглядати націю-державу як віджилу форму політичного об’єднання та проголосити кінець «епохи націй-держав». Окрім зовнішнього тиску глобалізації і європеїзації, докази на користь цього погляду маємо у нинішньому відродженні етносів нижче рівня національної держави, викликаному всюдисущістю держави й демократичним пануванням етнічної більшості. Це відродження, підсумоване в гаслі «L’Europe des ethnies» [168] Європа етносів (фр.). , видається таким, що несе загрозу цілісності та кидає виклик легітимності національної держави. Ми вже бачили потугу й масштаби цієї регенерації етнічного націоналізму в Східній Європі й колишньому Радянському Союзі, як і в Азії та Африці, а також його спроможність перемалювати мапу світу всупереч заповзятому спротиву з боку спільноти держав і поодиноких держав. Регіональні нерівності, нерівномірний розподіл культурних ресурсів, відродження старих етнічних антагонізмів — усе це може зробити свій внесок до такої регенерації, але фундаментальні потреби національної держави й швидке розширення державної влади, не в останню чергу в колоніальних і постколоніальних державах, поєднані з гегемонією етнічної більшості, надали цим відмінностям, нерівностям і напруженням нових вимірів та сили, спершу призвівши до інкорпорації, а потім — до мобілізації виключених верств, регіонів та етносів під знаменом етнічного націоналізму [169] Приклади з колоніального й постколоніального африканського регіону на південь від Сахари див.: Markovitz (1977) та Young (1985). Про гасло «Європа етносів» див.: Heraud (1963). Теорію виникнення націоналізму з потреб держави див. y: J. Snyder (1993). .

Але такий різновид національної мобілізації не просто розкладає старі імперії й національні держави, — він творить більше нових національних держав, кожна з яких спирається на один панівний етнос. Це означає, що ідея, кількість і структура національних держав були підкріплені новою хвилею культурного й політичного плюралізму. Не просто примножилася кількість національних держав, саме поняття національної держави справді стало міцніше закріпленим у сучасному світі, а його структури були підсилені тенденцією до вищої культурної однорідності, яку тягне за собою успішне етнічне відокремлення. Звичайно, на практиці кожне відокремлення створює подальші етнічні анклави, нові «поневолені» меншини. Однак новостворені національні держави загалом згуртованіші й солідарніші, оскільки міцніше й чіткіше організовані навколо панівного етносу — навколо чехів, словаків, словенців, росіян, литовців, вірменів чи грузинів. Цього у кожному разі прагли самостійники, хоч інколи географія, історія й демографія об’єднувалися, щоб перешкодити здійсненню їхніх надій, як це сталося в Боснії або у Латвії і Казахстані, де чисельне російське населення призвело до нових проблем згуртованості й ідентичності цих новостворених республік [170] Огляд теперішніх етнічних націоналізмів у колишньому Радянському Союзі і їхніх перспектив див.: Armstrong (1992b); пор. дослідження конкретних випадків: G.E.Smith (1990); а також: Bremmer and Taras (1993). .