Энтони Смит - Нації та націоналізм у глобальну епоху

І все ж самі ці могутність і всюдисущість спровокували глибоку кризу легітимності й згуртованості в сучасній національній державі. Вище йшлося про те, що небагато держав є одноетнічними і водночас націями-державами. Більшість — це розмаїті «національні держави», багато з яких мають великі етнічні й регіональні меншини. Ці меншини бувають двох видів: розсіяні іммігрантські (часто з колишніх колоніальних заморських володінь) і автохтонні територіально компактні (переважно давні мешканці території). Перші часто живуть і працюють в атмосфері дискримінації, маргіналізації й расизму, тоді як останніх сьогодні загалом розглядають як «легітимних», хоч і менш упривілейованих, співгромадян національної держави, котрі в попередні періоди пережили зневагу й дискримінацію з боку еліти панівного етносу. Тепер обидва види етнічних меншин все більше втілюють собою дроблення гомогенності й руйнування чистоти національної ідентичності, яку зображували як органічне ціле заради дидактичних і політичних цілей. У цьому знаному «повчальному наративі» іммігранти, екс-колоніали та маргіналізовані (і можна додати співмешканців із «периферійних» етносів) усе більше вважалися руйнівними для тканини нації через їхні вимоги спеціального й рівного обходження, їхні культурні відмінності та їхні прагнення визнання строкатості етнічної картини й отримання автономії. Таке сприйняття ґрунтується на соціальних перетвореннях, викликаних цією ж самою експансією та всюдисущістю самої національної держави, а також її проектами національної акультурації і гомогенізації [159] Структурний елемент опущений у проникливому щодо всього іншого аналізі Бгабги: Bhabha (1990, розділ 16); вивчення мультикультуралізму та його критику в Австралії див. у: Castles et al. (1988, розділи 6–7); порівн.: Kapferer (1988, розділи 6–7, зокрема критика Blainey). .

Поширення національної публічної освіти, національних мас-медій та національних бюрократичних культурних політик на меншинні етноси й периферії, спроби держави акультурувати, навіть асимілювати іммігрантів, екс-колоніалів і маргіналів до культури панівного етносу досягли лише часткового успіху. Національна держава зуміла створити національну систему освіти і змусити більшість меншин і іммігрантів провести своїх дітей через уніфіковану шкільну систему або її варіанти. Вона також зуміла втягнути меншини й іммігрантів у радіус дії електронних медій, тоді як її культурна політика — в мистецтві й музеєзнавстві, щодо університетів і коледжів, у регулюванні преси, радіо й телебачення, у використанні науки й медицини, у родинних цінностях і так далі — охопила більшість сфер роботи й дозвілля іммігрантів та меншин. З іншого боку, проникнення держави й модернізація дуже часто супроводжувалися недотриманням економічних і соціальних обіцянок про повну зайнятість, кращі житлові умови, збільшення освітніх ресурсів, кращу охорону здоров’я тощо. Це зачіпало все населення, але найтяжче позначалося на бідніших, менш освічених та більш периферійних секторах національної держави. Своїми заходами й невдачами надміру розширена держава сприяла гальванізації протестів і спровокувала опір власному наполегливому тиску за підпорядкування та подальшій дискримінації проти бідних і менш освічених етнічних і регіональних меншин. Ті ж самі інструменти комунікації, мобілізації й залучення, які вона використовувала, щоб інкорпорувати й асимілювати своїх громадян, обернулися проти національної держави і використовуються, щоб кинути виклик і навіть заперечити національну підставу її влади й легітимності.

Тут слід розрізняти два види критики влади й легітимності національної держави та два типи поточної кризи, в яку ця держава потрапила. По-перше, зовнішній: криза і критика її військової та економічної влади у світі гігантських транснаціональних компаній, військових блоків і континентальних об’єднань, зв’язаних воєдино електронними масовими комунікаціями. По-друге, внутрішній: виклик як дієвості національної держави, так і її легітимності й репрезентативності як національної держави, що відгукується на потреби й інтереси своїх громадян. Саме цей останній виклик хотілося б дослідити детальніше шляхом вивчення проблем двох видів національної ідентичності і типів національного політичного устрою.

Теорія національної держави загалом передбачала громадянську форму націоналізму. Ідеал суверенітету народу завжди припускав чітке бачення природи й кордонів того «народу», який становить суспільність даної національної держави. Саме через членство в «народі» індивідам надають права й обов’язки громадянина. Тільки члени «народу» можуть бути громадянами й отримувати всі переваги модерності, про які лише громадяни національної держави можуть вести мову. Тільки ті, хто долучений до громадської культури даного народу, хто дотримується «громадянської релігії» національної держави, наділені привілеєм мати свою частку тих прав і обов’язків, які утворюють стан громадянства. Хоч права і обов’язки окремого громадянина в принципі універсальні й передбачають однакову основу, спільну по всій земній кулі, на практиці вони відкриті тільки для індивідів, які є або були членами певного «народу». Так євреї, емансиповані Великою французькою революцією, мусили викинути з себе свою етнорелігійну специфіку, щоби стати «універсальними» індивідами, «як і всі інші», і отримати доступ до вигод модерності, ставши громадянами. Але насправді вони обміняли одну давню колективну специфіку на іншу, сучаснішу. Щоб отримати вигоди модерності, вони мусили стати громадянами національної держави Франції, прийняти французьку громадську культуру, включно з французькою мовою, історією та шкільним навчанням [160] Розведення релігії й етнічності було досягнуте Наполеоном; див.: Hertzberg (1960, Вступ) — про його наслідки для західноєвропейського єврейства. Воно було продуктом наростання потоку французького масового націоналізму і якісно відрізнялося від утисків євреїв монархічними державами середніх віків включно з масовим вигнанням євреїв 1492 р. із тільки-но об’єднаної католицької Іспанії; див.: Almog (1990, Вступ). .