Однак стосовно етнічної спільноти або «народу» індивіди є членами із узами та спорідненостями, опертими на історію й народну культуру, і на підставі цього отримують права громадянства (й вигоди модерності) в національній державі, яка представляє, містить і захищає їхню спільноту. Тому націоналізм національної спільноти — територіальної культурно-історичної спільноти — водночас простолюдний і етнічний, бо нація та її ідентичність виражаються й виявляються у «самобутній» пам’яті, символах, міфах, спадщині й просторічній культурі «народу», який утворює спільноту за історією й долею і чиї інтелектуали та «вільні професіонали» шукають шляхів довести самобутність, зберегти й утілити цю спадщину та культуру через культурні й освітні інститути в автономній вітчизні. Потреба в захисті, визнанні й приналежності заохочує нації та їхніх членів, особливо їхніх інтелектуалів і представників вільних професій, шукати способів інституціоналізувати свої символи, культуру й спадщину в національній державі та за її допомогою, яка як утілить цю спадщину, символи й культуру, так і задовольнить ці потреби. Отже, інтелектуали й професіонали, котрі бережуть культурні й освітні інститути та керують ними в автономній вітчизні або національній державі, стають вмістилищем націоналізму простолюдної етнічної нації. І роблять це вони не просто в термінах своїх матеріальних і статусних інтересів, а як вираження й утілення ідентичності, єдності й автономії людей зі своєї нації, яких звичайно представляють етнічні інтелектуали й професіонали, котрі задають спрямування культурним стратегіям нації та доводять самобутність її спадщини, культури й символів від імені «народу» [163] Про ідеальні й матеріальні інтереси інтелектуалів та їхню націоналістичну місію див.: M. Weber (1947, The Nation’) та A.D. Smith (1982).
.
Нація в нашому тексті являє собою інколи непростий, але потрібний симбіоз етнічних і громадянських елементів, побудований на бюрократичних та простонародно-професійних підвалинах. Успіх будь-якої нації в сучасному світі залежить від цього симбіозу й від цих соціальних підвалин. Таке групування суспільних сил, одна з яких здатна керувати державними органами, а інша — мобілізувати енергію народу, відображається в конвергенції громадянського й етнічного елементів, у якому народ розглядають водночас як громадян та етнічних членів. Коли цей симбіоз майже бездоганний, тобто коли майже немає розколини між громадянським і етнічним складниками, культура й громадянство взаємно підсилюють один одного і потенціал нації повністю реалізується. І навпаки, коли цей симбіоз підважується або роздирається на шматки, що сталося у Франції в кінці XIX ст. під час справи Дрейфуса, коли громадянський або етнічний елемент підноситься над іншим, єдності й могутності нації завдається шкода, а громадянство й етнічність можуть бути доведені до конфлікту [164] Про те, як справа Дрейфуса розділила Францію, див.: Kedward (1965). Про громадянський і етнічний націоналізми див.: Ignatieff (1993).
.
Часто припускають, що вторгнення етнічних елементів і почуттів колективної приналежності в життя нації неодмінно породжує виключність і нетерпимість, а етнічна замкнутість — основа багатьох із нинішніх національних конфліктів, які непокоять світ. Поширене звинувачення проти націоналізму — насправді засудження однієї з його найпоширеніших форм — етнічного націоналізму і його етнічної винятковості. Такий погляд — грубе спрощення часто складного вузла проблем. Етнічні націоналізми бувають різного виду й ступеня, деякі з них — порівняно мирні, подібно до каталонського й чеського рухів, а інші — агресивні й виключнісні, того виду, свідками якого були передвоєнна Німеччина й Італія або донедавня Югославія. До того ж не існує взаємно-однозначного зв’язку між етнічним націоналізмом і виключністю; чеський і каталонський рухи знову стають контрприкладами [165] Див. шостий розділ цієї книги; схожу критику див.: Porter (1965). Про каталонський контрприклад див.: Conversi (1990).
.
Та найважливіше те, що цей загальноприйнятий погляд не зміг уловити природи громадянського націоналізму. З погляду упосліджених меншин, цей вид націоналізму не настільки вже терпимий і неупереджений, як натякає його самообраз. Фактично, він може бути у всіх відношеннях таким самим жорстоким і безкомпромісним, як і етнічні націоналізми. Адже громадянський націоналізм часто вимагає як плату за отримання громадянства та його вигод відмову від етнічної спільноти й індивідуальності, заганяння в приватну сферу етнічної релігії, маргіналізацію етнічної культури і спадщини меншин у межах кордонів національної держави. Ось так поводився з темношкірою і єврейською елітами французький громадянський націоналізм: їхні культури й спадщини принижували, їхні традиційні релігії зневажали, виштовхували в приватну сферу або утискали, а їхню етнічність у них відбирали. Щоб стати громадянами Франції, вони мусили стати темношкірими або єврейськими французами [166] Щодо асиміляції темношкірих еліт і культурного знецінення африканців див.: W.H.Lewis (1965); про ставлення Французької республіки до євреїв див.: Vital (1975).
.
Читать дальше