Энтони Смит - Нації та націоналізм у глобальну епоху

Для багатьох науковців націоналізм — це рух, який шукає способів прирівняти націю до держави. Вони стверджують, що без цього тісного зв’язку між нацією і державою націоналізм мало би значив у суспільному й політичному відношеннях. Центрально важливим для модерної історії був не стільки націоналізм як такий, а феномен національної держави, який націоналісти через принцип національного самовизначення так послідовно підносили й дотримувалися. Без такого сполучення з державою націоналізм міг би зацікавити хіба що фольклористів [179] Див. наприклад: Kedourie (1960), Tivey (1980, Вступ і Розділ 3), Breuilly (1982, Вступ), Giddens (1985, 116-21, 209-21) та Hobsbawm (1990, Розділ 1). .

Є частка істини в цьому твердженні, але його слід уточнити. Політична програма націоналізму загалом передбачала здобуття нацією держави та злиття народно-національної ідентичності з ідентичністю територіально-політичною і спільнотою відповідно до принципу національного самовизначення. Це випливає з одного з центральних догматів націоналістичної ідеології. Головні положення націоналізму: ідея, що світ поділений на відмінні нації і що нація — джерело всієї політичної сили; твердження, що індивід має бути насамперед відданий нації; переконання, що націям слід мати максимальну автономію, щоб лишатися самобутніми у світі націй. Однак, як ми бачимо, ідеологія націоналізму зосереджується радше на нації, ніж на державі, так само й на практиці виявляємо випадки, коли навіть за максимальної автономії нації бракує державності та коли національні спільноти вдовольняються особливим або федеративним політичним статусом, як, наприклад, Шотландія і Каталонія (на сьогодні). Ці два спостереження тісно пов’язані. Саме націю слід виховувати, захищати й робити ефективною, а будь-яке обрамлення, яке може надати такий захист і наділити такою ефективністю, розглядається як прийнятне. Територіальна держава — найбільш очевидний і найвигідніше розміщений кандидат на роль такого захисника, але він аж ніяк не єдиний. Звідси випливає, що потяг до відповідності між державою й нацією — частий і могутній, проте в жодному разі не неминучий, складник націоналізму.

А це означає, що націоналізм у всіх його видозмінах потрібно відокремити від національної держави, а національну ідентичність — від державного суверенітету. Мета націоналізму — зробити громадянську або етнічну націю ґрунтом і критерієм держави, підкорити державу волі нації і змусити її виражати цю волю. Націоналізм, із цього погляду, додає до класичних демократичних формулювань ідеал історичної спільноти громадян, які поділяють одну й ту саму громадську ідеологічну культуру або, в етнічній версії, одну й ту саму спадкову культуру й уснонародну спадщину. Передовсім має бути почутий голос і виконана воля людей, означених як (громадянська або етнічна) нація. Національна держава — це така держава, яка чує голос тільки цих людей і виконує тільки їхню волю. Сама по собі і від природи держава не більше ніж знаряддя для виконання волі нації, а значимість націй і націоналізмів полягає у їхній спроможності мобілізувати великі кількості людей на кожному клаптику земної кулі заради узгодженої політичної дії за допомогою або всупереч державі та державній системі нинішнього дня.

Щоб осягнути значущість націоналізму для модерного світу, мало зняти покров зі світського потягу до виковування національних держав. Потрібно осягнути напрям цього потягу: від культури до політики, від культурно-історичної спільноти до національної держави громадян. Держава, на створення якої націлюється націоналізм, — це культурно означене і вкрите культурним гримом політичне утворення; воно здобуває свій raison d’être [180] Сенс існування (фр.). , як і свій характер, із історичної культури домінантного етносу або — рідше — з історичних культур більше ніж одного етносу. Це справедливо навіть у тих випадках, коли більшість її громадян — недавні поповнення національної спільноти. Знов-таки, в межах кожної національної держави саме єднальна сила й історична першість етнічних спільнот, їхні символи й міфи, спогади і цінності проявляються у будові й характері громадянської нації.

Національна держава, своєю чергою, черпає свою могутність і засоби до існування з домінантного етносу, навколо якого вона сформувалася і якому допомогла злитися в одне ціле й кристалізуватися. Вона досягає цього, виражаючи і здійснюючи «волю» народу, якому вона допомагає надати форми монолітної нації з єдиною громадською культурою та системою освіти. Навіть там, де культура має визнані видозміни, як у випадку з різними офіційними мовами Швейцарії, національна ідентичність, котра витікає із взаємовпливу домінантних етносів і територіальних держав, виражається в єдиній громадській культурі та в домінантному наборі етнічних міфів й історичних спогадів; їх зазвичай (хоч і не можна сказати, що завжди) приймають індивіди й групи, які пізніше приєднуються до національної держави, як це було з франко- та італомовними кантонами Швейцарії, пізнішими іммігрантами до Сполучених Штатів чи Австралії. Така культура не обов’язково уніфікована й однорідна; насправді вона може бути сплетеною з багатьох етнічних і мовних ниток і може виявляти тонкі регіональні варіанти. Проте вона достатньо спільна й усеохопна для всіх громадян, щоб вони брали в ній участь на публічному рівні; у такий спосіб вони будуть наділені відчуттям культурної спорідненості з членами та відчуттям відмінності від сторонніх [181] Про різноманіття швейцарської культурної і політичної ідентифікації та перехресні зв’язки див.: Warburton (1976) та Steinberg (1976, розділ 2). .