Энтони Смит - Нації та націоналізм у глобальну епоху

Отже, було б помилкою вбачати у поверненні до радикальних форм релігії вираження лише страху та обурення чи занепад традиційних цінностей і символів. Загальна картина складніша. Зважаючи на здатність більшості релігійних міфів, символів і традицій формувати спільноти та довговічність і проникливість їхнього впливу, немає нічого несподіваного чи особливого в поверненні як еліт, так і широких мас до таких традицій і символічних систем, щоб побачити, як вони можуть допомогти і осмислити можливості й небезпеки швидких змін і модерності. Понад усе повернення до релігії та її міфів етнічної обраності дозволяє елітам і простим людям опосередкувати свій безпосередній досвід через традиції, які продовжують обіцяти порятунок безсмертя поза поточним досвідним укладом. Водночас вони дедалі більше поєднують цю традиційну обіцянку з очікуванням земного порятунку в колективному житті після смерті для тих, кого обере суд нащадків, тобто суд чиїхось наступників, які формують наступні покоління ідентичної за історією і долею спільноти.

Отже, те, що відбувається в багатьох регіонах світу, є подвійним колективним привласненням: традиційного послання про індивідуальне й колективне спасіння поза світом досвіду та нового націоналістичного послання колективного безсмертя для обранців суду нащадків. Поєднання цих двох привласнень — виняткове досягнення історицистського бачення людства і винагорода за унікальні культурні цінності й долю кожного історичного сегмента людства. Визначне досягнення націоналізму — надання певного політичного вираження цьому подвійному привласненню, що прив’язує пам’ять етноісторії й старіші релігійні міфи обраності до боротьби за колективне територіальне визнання й політичну автономію на історичній «вітчизні». У сучасному світі така автономія і визнання найкраще убезпечуються і зберігаються у своїй власній державі.

Коли говорять, що дні нації-держави минули, а інші форми політичного об’єднання стали придатнішими носіями постмодерних та постіндустріальних процесів і тенденцій, висловлюють одразу кілька окремих тверджень. Перше, як уже пояснювалося, це те, що глобальні комунікації й економічні тенденції переступили національні кордони, і нація-держава відтак більше не може утримувати контроль над цими та іншими процесами. Дане твердження було спростоване в першому розділі. Друге, пов’язане з попереднім твердження, якого ми також торкалися, полягає в тому, що між національним та іншими формами політичного об’єднання існує обернено пропорційний зв’язок і що нові форми політичного об’єднання неодмінно передбачають розжалування націй-держав зі статусу фокусів політичної лояльності. До цього твердження я маю намір повернутися у п’ятому розділі.

А зараз я хотів би поміркувати над третім твердженням: що сучасні нації-держави зазнають ерозії, якщо не дезінтеграції, оскільки їхній розмаїтий чи поліетнічний характер підривають процеси державної експансії та модернізації, а також проблеми, що їх вони породили.

Не можна не визнати істинності й значущості того факту, що більшість сучасних держав розмаїті. У цьому відношенні вони явно не є націями-державами; в кращому випадку це «національні держави».

Говорячи точно, ми можемо означити державу «нацією-державою» тільки в тому разі, коли одна етнокультурна популяція населяє її територію, а кордони цієї держави збігаються з кордонами цієї етнокультурної популяції. (Це, звичайно ж, критерій, який виключає етнічно гомогенні держави, частина співетнічного та співкультурного населення яких мешкає в сусідніх або навіть ще в інших державах.) У цьому значенні існує дуже мало націй-держав; їхніми прикладами можуть слугувати Португалія, Ісландія, Японія (за винятком айнів та корейців) і Данія (за винятком фарерців). До цієї моделі наближаються кілька інших держав, таких як Польща. Однак менше 10 % усіх держав, що входять до складу ООН, є націями-державами. Більшість держав поліетнічні за характером, а багато з них глибоко розколоті вздовж етнічних кордонів. Деякі з них мають кількісно значущі етнічні меншини, а інші розділені між двома чи більше великими етносами — такі як Бірма, Індонезія, Малайзія, Кенія, Нігерія, Бельгія, Канада та Британія [145] Див. Connor (1972) і Wiberg (1983); пор. також відмінності у: Tivey (1980). .