Энтони Смит - Нації та націоналізм у глобальну епоху

Із розпадом універсалізму марксистського комунізму спочатку на поліцентричний національний комунізм, а відтак на етнічний націоналізм, інтелектуали й професіонали повернулися до відповідних етнічних спадщин і міфологій у сподіванні реалізувати месіанську обіцянку революційного перетворення суспільства в межах їхніх спільнот. Але їм дістався збанкрутілий універсалізм, перенесений на обмежений, безплідний ґрунт, — універсалізм того типу, з яким Едуард Шеварднадзе зіткнувся у своїй рідній фузії, а Леонід Кравчук, комуніст, котрий обернувся націоналістом, — в Україні. В інших випадках опір комунізму живив тривалий час утискуваний націоналізм. У Польщі «Солідарність» установила тісні зв’язки з національною католицькою церквою, а також з націоналістичними польськими інтелектуалами, а наступні польські уряди поставили національні польські інтереси в центрі своєї турботи й політики [138] Про роль католицької церкви в польському націоналізмі останніх часів див.: Chrypinski (1989). .

У Чехословаччині кінця 1980-х pp. Вацлав Гавел і його Громадянський форум поєднали свою перейнятість правами людини з міцною національною солідарністю перед лицем підтримуваного росіянами режиму радянського типу. Однак під поверхнею тертя між біднішими католицькими регіонами Словаччини та розвиненішим і вестернізованішим чеським суспільством — тертя, яке отримало чітке вираження в різних режимах і статусах під час Другої світової війни, — додало сильну ноту етнічного націоналізму в наслідки Оксамитової революції, підготувавши шлях для мирного роз’єднання Чехословаччини. Може бути непросто простежити недавнє розходження шляхів аж до різних культурних основ, історій і мовних традицій чеського й словацького етносів і їхніх вітчизн та до їхніх використань елітами з обох боків. А нерівна глибина і розподіл їхніх відповідних етноісторій, колишній периферійний статус і перебування словаків у тіні сусідів, краще оснащених у культурному відношенні, і бажання словаків ствердити свою національну індивідуальність, формує культурну основу, основні параметри й історичну легітимацію новітніх політичних рухів і акцій [139] Про піднесення словацького націоналізму див.: Brock (1976) та Paul (1985); про стосунки між чехами і словаками останнім часом див.: Glenny (1990, 137-44). .

Роль такої етнічної пам’яті, міфів і символів та їхнє використання інтелектуалами й іншими елітами було предметом серйозних дебатів при розгляді недавніх конфліктів у Східній Європі й колишньому Радянському Союзі. Мало хто сперечався про центральну роль інтелектуалів і професіоналів у проводі багатьох етнічних націоналізмів, але інструменталісти і примордіалісти розглядали її у досить відмінних поняттях. Перші вважали, що інтелектуали визначають і диригують національними конфліктами через маніпулювання етнічною пам’яттю, символами й міфами; їхні пошуки раціональних стратегій, ґрунтовані на їхніх економічних і статусних інтересах, великою мірою визначають форму та зміст дуже багатьох етнічних націоналізмів у Східній Європі, на Балканах і в колишньому Радянському Союзі. Особливо це справедливо щодо колишньої Югославії: Франьйо Туджман, історик, протистоїть Радовану Караджичу, поету, але обоє тлумачать і окреслюють символи й завдання конфлікту, який вони так намагалися скерувати у власних фанатичних цілях. Примордіалісти, з іншого боку, схильні применшувати роль еліт, зокрема інтелектуалів, і виводити корені сербсько-хорватського конфлікту з підставового історичного антагонізму, в якому інтелектуали є лише виразниками й виконавцями. З такого погляду, глибокі релігійні відмінності й історичні конфлікти, які сягають середньовіччя, а також ду- же відмінні шляхи сербів і хорватів під владою Османської і Габсбурзької імперій породили колективну неприязнь, так брутально проявлену у різанинах Другої світової війни і знову в наш час [140] Історію цього регіону див. у кн.: Jelavich (1983). Теорію, яка наголошує на «дилемі безпеки» між сербами і хорватами, дилемі, що постає за анархічних умов (занепад держав, коли групова дія здавалася загрозливою, особливо якщо була живою пам’ять про групові конфлікти), див. у: Posen (1993). .

Жодна з цих позицій не здається адекватною для пояснення складності цих конфліктів. Сербсько-хорватська ненависть (і братерство) насправді досить нові, сягають щонайраніше 1920-х pp., коли вони були вперше об’єднані в югославське королівство, де домінували серби. До того часу, попри мрію інтелектуалів про південнослов’янську єдність в іллірійському русі початку XIX ст., два народи мали окремі політичні традиції й історії та були розділені між ворожими імперіями. З іншого боку, політичні маніпуляції сербських і хорватських інтелектуалів могли стати дієвими, тільки коли достатня кількість членів їхніх етнічно окреслених виборчих округів були готові відповісти на поклик етнічності та зміст її міфів, пам’яті й символів. Мало того, якщо в колишній Югославії релігія сьогодні — швидше розпізнавальна ознака етнічності, ніж глибока духовна сила, її політична сила походить зі століть культурних відмінностей і соціальних відторгнень між сербами, хорватами і пізніше мусульманами, які стали частиною тканини суспільства на Балканах. Те, що залишається і що може бути використаним та було використано для такого спустошливого ефекту, — багатий урожай символів, пам’яті, міфів і традицій, у якому героїчні епоси, легенди про мудреців і святих та балади про героїв і розбійників передаються в містечках і селах з покоління в покоління як жива культурна традиція народу. Саме у використанні інтелектуалами й масами цих фундаментальних символічних компонентів етнічності та його обмеженості слід шукати адекватного пояснення варіацій міжетнічних відносин і закликів націоналізму як кінцевого політичного й територіального розв’язання етнічних відносин у змішаних регіонах [141] Про ранні південнослов’янські рухи див.: Stavrianos (1961), а критичний погляд на перехід від православ’я до націоналізму див.: Kitromilides (1989). .