Энтони Смит - Нації та націоналізм у глобальну епоху

У цих випадках етнічна агітація за більшу автономію місцевою світською інтелігенцією була обмежена як історичною наявністю ширшої політичної ідентичності, так і можливістю демократичного розв’язання етнічних образ. З одного боку, тривале включення периферійних етносів і інтервенціоністська влада центральної держави панівного етносу додавали ще одне коло політичної ідентичності й лояльності до початкового кола етнонаціональної ідентичності; бретонці, шотландці й каталонці могли і таки почувалися французами, британцями й іспанцями, особливо стосовно чужоземців і за кордоном. На колективному рівні історична центральна національна держава була здатна винаходити власну політичну національну ідентичність на основі території, правової системи, громадянства і політичної культури, зазвичай протягом століть, навіть якщо спершу це було неумисно й уявлялося лише туманно.

З іншого боку, становлення демократичних інституцій і практик допомогло різною мірою протидіяти відчуженню периферійного етнічного населення і його інтелігенції. Ці інституції могли запропонувати канали, через які їхні колективні образи могли бути компенсовані, а їхні інтереси — враховані. Хоча про жодну західну поліетнічну державу не можна сказати, що вона «розв’язала» свої підспудні етнічні проблеми, держави з давньою демократичною традицією поки що були здатні пом’якшувати етнічні образи, винаходити всеохопні політичні міфології та символіку, формувати систему спільних цінностей і політичної пам’яті для всіх етносів, які їх складають. Вони також зазвичай мали багатство і політичну (часто імперську й колоніальну) владу, щоб пропонувати високостатусні позиції для амбіційних, освічених членів периферійних етносів. Приклади, які спадають на гадку, — корсиканці у Франції та шотландці в Британській імперії [135] Таку подвійну лояльність на Заході до територіальної національної держави й етнічної нації та умови, що уможливлюють такі подвійні лояльності, аналізовано у кн.: A.D. Smith (1986b) та Birch (1989). Історичне дослідження про те, як використовували специфічно британський націоналізм у XVIII ст., див. у кн.: Colley (1992). .

Якщо світська інтелігенція відіграє важливу роль у простонародних західних етнонаціоналізмах, її недавня роль у Східній Європі й колишньому Радянському Союзі була першорядною. Тут лідерство навіть меншої верстви «чистих» або «вільних» інтелектуалів широко визнавали. Це нагадує відоме розрізнювання Ганса Кона, який обстоював, що, на відміну від «західних» націоналізмів із їхнім раціональним і громадянським характером і буржуазною соціальною базою, націоналізми «сходу» (сходу від Рейну) завдячують своїм часто авторитарним, таємничим і «органічним» характером лідерству маленької верстви інтелектуалів за відсутності буржуазії. Це, звичайно, спрощення; інтелектуали були важливими у французькому й англійському націоналізмах, які важко уявити без Руссо, Мішле, Мільтона і Берка. Однак у цьому є частка правди стосовно новішої епохи, оскільки командна економіка комунізму на радянський манер звільнила соціальний і політичний простір незадоволення й відчуження для незгодної інтелігенції, що її підштовхувала пов’язувати свою стурбованість правами людини з етнічними й національними скаргами жорстка комуністична політика в обох царинах [136] Про таке розрізнювання див.: Kohn (1967, ch. 7); пор. Plamenatz (1976). Критичний погляд див. у кн.: A.D. Smith (1971, ch. 8) та Hutchinson (1987, ch. 1). Про занепад Радянського Союзу див.: G.E.Smith (1989). .

Інтелектуали «органічного» типу відіграли важливу роль і в західних неонаціоналізмах. Г’ю МакДаярмід у Шотландії, Сондерс Льюїс у Вельсі, Янн Фуер в Бретані, Фредерико Крутвіґ у басків підготували й проартикулювали етнічне відродження своїх спільнот і запропонували стратегії їхньої реалізації. Але на Сході інтелектуали і професіонали були ще важливішими в націоналістичній політиці. Роль інтелектуалів у народних рухах типу Празької весни і чеської Оксамитової революції 1989 p., хорватського руху початку 1970-х pp. і польської «Солідарності» добре відома. Так само визначальною була їхня участь у «Саюдисі», литовському національному русі, і Народному Рухові — українському національно-демократичному русі; багато їхніх лідерів, у тому числі перший президент незалежної Литви, були інтелектуалами. Інтелігенція також відіграла значну роль у зростанні народницького російського націоналізму, й інтелектуали відіграли провідну роль у зростанні після 1967 р. дисидентського «відмовницького» єврейського націоналізму в Росії. Справді, однією з найнагальніших проблем, із якою зіткнувся Радянський Союз під час своєї агонії, була все наполегливіша вимога республіканських та інших етнічних інтелігенцій більшої політичної влади — вимога, яку неможливо було, врешті-решт, задовольнити в межах того Союзу чи примирити з запитами багатьох російських спільнот у неросійських республіках [137] Про радянські національності див., зокрема: G.E.Smith (1990), Bremmer та Taras (1993). Про відродження східноєвропейських націоналізмів див.: Ramet (1989), Vardys (1989) та Glenny (1990). Пояснення відмінностей у розвитку східноєвропейського націоналізмів у поняттях стадій їхньої еволюції див.: Gellner (1992). .