Энтони Смит - Нації та націоналізм у глобальну епоху

Як же дійшло до такого стану справ? Нації, як я вже вказував, формувалися двома головними шляхами. Перший, вже розглянутий шлях, — процес народнокультурної мобілізації, і його пережила велика частина сучасних національних держав. Другий шлях був, по суті, процесом бюрократичної інкорпорації. Він розпочався на рубежах «латеральних» етносів — географічно обширних, із розмитими кордонами і переважно обмежених верхніми верствами населення. У більшості випадків аристократія, зазвичай очолена королем або князем, його двором та штатом і підтримана духовенством, правила над однією чи більше регіональними або етнічними спільнотами і категоріями населення, які забезпечували працю й службу, неодмінні для збереження її стилю життя. Такою була модель у більшій частині Європи, і вона далі існувала у східній частині континенту після того, як повністю встановилися три великі імперії — Габсбурзька, Романових та Османська. Вона також встояла аж до XIX століття в інших частинах світу — на Близькому Сході, у Південній Азії та на Африканському Розі. У XIX ст. європейські колоніальні імперії започаткували модифіковану версію цієї базової моделі: в її рамках згадуваною «аристократією» була заморська адміністративна еліта, інколи підтримувана місіонерами та поселенцями, які формували «паралельне суспільство» — модель, вже закріплена в Центральній та Латинській Америці у XVI ст. [146] Про «паралельне суспільство» див.: Balandier (1954); пор.: J.H.Kautsky (1962, Вступ). Про модель суспільних відносин у Східній Європі див.: Sugar (1980).

Ці «латеральні» або аристократичні етноси загалом вдовольнялися збереженням базової моделі культурної відмінності та політичної ієрархії. Так було з багатьма стародавніми правлячими аристократіями, такими як хети, мідійці й перси, а також філістимляни, які зробили мало або й нічого, щоб хоч якоюсь мірою інкорпорувати членів підлеглих етносів до своїх панівних культури і суспільства. Вдоволена отриманням данини, робочої сили та виконанням повинностей, еліта панівного етносу благополучно зберігала культурну прірву між собою та етнічними категоріями і спільнотами, які вона завоювали і чиї землі приєднала до себе з метою експлуатації [147] Про ці стародавні аристократії див.: Moscati (1962), Cook (1983) та Mann (1986, розділ 5). .

Однак із причин, які й досі не зовсім ясні, деякі з цих аристократичних або латеральних етносів або ж їхні правителі та духовенство почали відчувати потребу в поширенні своєї етнічної культури вниз і назовні — на деякі з середніх (якщо не нижчих) верств і на деякі з віддалених регіонів своїх володінь. В обох випадках міркування безпеки могли відіграти вирішальну роль. Постійні напади з боку грабіжників та інших держав могли підштовхнути до рішучішої політики культурної інкорпорації на окраїнних землях аристократичних держав, як це було на валлійських кордонах, у Ланґедоку й Провансі чи у Фінляндії. Цього часто досягали, оселяючи етнічних родичів на нестабільних кордонах, посилюючи центральний адміністративний контроль або вживаючи обидва ці заходи. З цією метою могли використовувати й церковний контроль; визнання юрисдикції вищого духовенства над спірними чи етнічно мішаними землями допомагало закріпити їх за аристократичною державою. Релігія могла також надати привід. У випадку з Іспанією захист католицтва проти мусульманського вторгнення став фундаментальним компонентом пізнішої іспанської національної ідентичності, у той час як у французь- кому варіанті папська підтримка франкських, а потім капетингівських претензій на етнічну «обраність» для захисту католицьких володінь виявилася вирішальною для пізнішого розширення французького королівського правління, особливо у випадку єретичних течій у Ланґедоку. Набагато пізніше релігію використали англійські монархи — Тюдори не тільки для того, щоб зміцнити своє становище в Англії, а й щоб запобігти нападам континентальних католицьких держав через Ірландію, розширивши англійський контроль над цією країною за допомогою протестантських поселень [148] Про Британію за Тюдорів див.: Corrigan and Sayer (1985, розділ 2), а щодо французьких та іспанських релігійних мотивів див.: Armstrong (1982, розділ 3). .

Немає сумніву, що саме в Західній Європі процеси бюрократичної інкорпорації віддалених регіонів та середніх верств стали найочевиднішими. Загалом кажучи, монархи-абсолютисти все частіше шукали способів стандартизувати й гомогенізувати своє різноетнічне населення. Спершу їх підганяла потреба збільшити прибутки і військові ресурси, щоб максимізувати свою ефективність у змаганні між династичними державами, яке стало провідним елементом європейської політики від кінця XV ст. У середині XVI ст. ослаблювальні політичні ефекти релігійного розбрату всередині королівств, що прийшов услід за Реформацією, прискорили процеси гомогенізації. На кінець XVII ст. релігійна й культурна стандартизація і гомогенізація все більше розглядалися як передумова успіху в міждержавному суперництві. Заходи Ришельє з реформування мови та скасування Людовиком XIV Нантського едикту були тільки найвиразнішими прикладами. Століттям пізніше провідну роль Англії пояснювали її ранньою політич- ною, мовною та релігійною єдністю, а також ідеологією свободи, яка випливала з такої єдності [149] Про мовну централізацію у Франції див.: Rickard (1974); про англійський і британський націоналізми XVIII ст. див.: Newman (1987) та Colley (1992). .