Энтони Смит - Нації та націоналізм у глобальну епоху

В основі того, що я називатиму «модерністськими» й «інструменталістськими» поглядами на етнічність і націоналізм — поглядами, які так переважають сьогодні — лежать певні базові припущення. Спершу я скажу кілька слів про інструменталістський підхід.

Кажучи коротко, «інструменталістський» підхід уважає, що люди завжди жили й діяли у великому розмаїтті груп. Як наслідок, люди завжди мали цілу низку колективних ідентичностей — від сім’ї і статі до класової, релігійної та етнічної приналежності. Люди постійно входять і виходять із таких колективних ідентичностей. Вони обирають і конструюють свої ідентичності відповідно до ситуації, в якій опиняються. Отже, для інструменталістів ідентичність виглядає радше «ситуативною», ніж усезагальною, і має аналізуватися як властивість індивідів, а не колективів [42] Див.: Okamura (1981). .

Щоб зрозуміти їхні погляди, треба поглянути на колективні ідентичності як на розмаїття ресурсів і обмежених категорій, на які люди можуть спиратися в різних середовищах. Сім’ї, школи, парафії, класи, етнічні групи, ґендери — все це окремі обмежені ресурси, до яких ми як індивіди, можемо вдаватися в різний час і за різних обставин. Їхні змісти і їхні значення дуже гнучкі для нас. З іншого боку, соціальний кордон між «ними» і «нами» досить постійний. Культурний зміст і значення етнічних ідентичностей змінюються залежно від культур, періодів, економічних і політичних обставин, відповідно до сприйняття і ставлення кожного члена. Вони ніколи не бувають статичні, ніколи не бувають фіксовані. Марно дошукуватися в таких ідентичностях «суті», бо їх завжди перетворюють і їх завжди можна змінити залежно від потреби. Подібно до Гераклітової річки, їхні форми й змісти завжди плинні, змінюються залежно від поточної ситуації, потреб і настанов груп та індивідів. Залишаються лише їхні соціальні кордони [43] Про таку концепцію «соціального кордону» див: Barth (1969, Introduction). У якомусь сенсі Бартів підхід — це не чистий інструменталізм, не кажучи вже про ситуаціоналізм; він вважає, що хоч етнічні ідентичності творені і перетворювані постійними транзакціями крізь кордони, вони у певному сенсі доти існуючі і «потойбічні» в поняттях сталих процесів соціальних кордонів, посилених символьними «хранителями кордонів»; див.: Jenkins (1988). Щодо інструменталістського підходу, який визнає важливість «афекту», емоційних властивостей етнічності разом із соціальним інтересом, див.: Bell (1975). .

Етнічні спільноти, або етноси, — один із таких обмежених ресурсів, точніше, набір ресурсів, для індивідів. Навіть близько не будучи закоріненими в людській природі й історії, етноси не лише різняться між собою, а й кожен із них постійно зазнає змін. В очах членів групи і чужинців бути італійцем чи росіянином сьогодні не те саме, що 1980 року, не кажучи вже про 1960-й. Попри це, етнічність створює для індивідів та еліт визначене символьне й організаційне поприще для мобілізації ресурсів у переслідуванні спільних цілей у рамках держави. Символи, отже, важливі для оформлення сукупності ресурсів (разом із людьми), означення кордонів та задавання для членів мети й орієнтиру. До того ж символи, як і всі інші культурні коди, перемінливі й податливі; їх можна адаптувати і навіть винайти для того, щоб припасувати до групових і особистих інтересів та обставин [44] Див.: Brass (1979) — про застосовування еліти стського підходу до мусульман у Північній Індії. .

Різко суперечить інструменталістським поглядам давніший підхід до етнічності, який трактує колективні культурні ідентичності й особливо етноси як такі, що мають глибше коріння в людському суспільстві й історії. Тут існує багато позицій, які часто підсумовують під загальною рубрикою «примордіалізму». Крайня версія твердить, що ми маємо етнічну ідентичність, як маємо язик, очі чи вуха. Ця форма примордіалізму розглядає людей як приналежних «за природою» до певної етнічної спільноти так само, як вони належать до сімей. Це звичний погляд серед націоналістів, хоч і не всіх. Ми знаходимо його передусім в «органічній» версії націоналізму, яку вперше розвинули німецькі романтики початку XIX ст., але яку можна знайти вже серед послідовників Руссо у Франції. У цій версії нації мають певне походження і місце в природі, а також особливий характер, місію і призначення так само, як вони мають «природні межі». У цьому погляді не проводиться різниця між націями й етносами — і те, й те вважають рівними частинами природного укладу, а націоналізм — природною ознакою людства [45] Див.: Cobban (1964, ch. 4) — про Руссо і французькі революційні доктрини; та Reiss (1955) — про німецький політичний романтизм. .