Энтони Смит - Нації та націоналізм у глобальну епоху

У всій цій справі є чимала частка непорозуміння. Хоча деяка критика «жорстких» (чи натуралістичних) версій примордіалізму має серйозні підстави, вона проминає або в кращому разі применшує тривкість й пов’язувальну здатність багатьох етносів та їхню часто вперту живучість упродовж століть, навіть коли (можливо, тому що) вони є частинами ширших поліетнічних мозаїк чи ієрархій. Вона також проминає або применшує сильні почуття учасників або членів етносів і націй щодо колективів, до яких вони входять. Ці почуття приналежності і обов’язку, старовини й знатності, відчуття уз, які первинніші й потужніші, ніж інші, самі по собі становлять важливі вихідні факти для будь-якого дослідження смислу етнічності. Їх не можна відкинути лише тому, що деякі примордіалістські пояснення неадекватні чи тавтологічні [50] Див.: Grosby (1991) — про майстерне і ґрунтовне застосування ґірцівського підходу до стародавньої ізраїльської релігії і нації. .

Що важливіше — така критика плутає індивідуальні й колективні рівні. На колективному, на відміну від індивідуального рівня, етнічність залишається потужною, вибуховою і часто тривкою силою. Етнічна категоризація й етнічна організація були центральними для людських спільнот і конфліктів протягом більшості періодів історії та в більшості регіонів. Багато людей відчували тривалу силу і чіпкість етнічних уз і часто вважали власні етноси споконвічними. Назви, вітчизни, спогади й символи можуть зберігатися й далі століттями, попри завоювання, колонізацію чи міграцію населення, яке вони колись означували чи виокремлювали. Так було з пунічною культурою ще довго після того, як Рим зруйнував Карфаген, і з персами в Ірані, коли їх завоювали араби-мусульмани й ісламізували з VII ст., проте вони зберігали свої перські імена, вітчизну, міфи й спогади. У цьому сенсі ми можемо говорити про «примордіалізм представників», відчуття тривких етнічних уз серед нащадків початкової спільноти, хоч би де вони опинялися [51] Про живкість пунічної культури див.: Moscati (1973, 168–169); про поступову ісламізацію Ірану і перське відродження див.: Frye (1966, ch. 6); фундаментальний характер спорідненості в етнічності й метафору «крові» коротко обговорює Неш (Nash (1989)) і підкреслює Коннор (Connor (1993)). .

Звернімося зараз до паралельної дискусії, котра точиться між тими, кого можна назвати «перенніалістами» і «модерністами».

Це суперечка радше про нації, ніж про етноси й етнічність. Для деяких учених нації також існують вічно з незапам’ятних часів. Їхні корені сягають середньовіччя, а то й античності. Ніколи не було епохи без своїх націй і націоналізмів, хоч принцип самовизначення виник у модерну добу. Кожна людина відчуває «в крові» тривку могутність своєї нації, майже позачасові якості національного характеру. Нації можна простежити від найдавнішої старовини, від початків літописання в стародавніх Шумері та Єгипті, і відтоді вони домінували в політичному житті у всі епохи [52] Ранній «перенніалістський» аналіз національності в стародавньому і ранньосередньовічному світах див.: Koht (1947) та Levi (1965). .

Небагато вчених пристають на цей погляд. Вони схиляються до протилежного підходу до націй і націоналізму — модерністського. Згідно з цим поглядом, нації і націоналізм — досить недавні явища (зазвичай датовані часом Великої французької революції, але інколи Реформацією), продукт революційних модерних сил індустріалізму, капіталізму, бюрократії, масових комунікацій і секуляризації. Дехто з учених поєднує такий модернізм із наголосом на сконструйованості, ба навіть винайденості, нації як культурного артефакту і твердою вірою в історично специфічну і скороминущу природу націй і націоналізмів. Нації і націоналізми для них засадничо — явища XIX і XX ст., пов’язані з особливою епохою «модерності», яка на Заході поступово наближається до кінця і застарілість якої в розвинених індустріальних суспільствах наприкінці XX ст. стає очевидною [53] Див. inter alia Kedourie (1960), Gellner (1964, ch. 7) та Nairn (1977, ch. 2); пор. Anderson (1983) та Hobsbawm (1990) щодо більшого наголосу на соціально «сконструйованій» природі націй і націоналізмів. Різниця між їхнім аналізом насправді менш важлива, ніж спільна підставова прихильність до «модернізму». .

Хай там що, модерністи більше цікавляться не так минущістю націоналізму, як його відповідністю модерності чи то «збігом» із нею. Для модерністів і нації, і націоналізми слід розглядати як органічні елементи модерності і як неодмінні умови піднесення модерної держави. Одна з версій безпосередньо виводить нації і націоналізм із піднесення й характеру модерної територіальної і професіоналізованої держави, спочатку на ранньомодерному Заході, а тоді, через колоніалізм, на приєднаних заморських територіях у Латинській Америці, Африці й Азії. Нації були винесені на передній план, а абсолютистські держави перетворені на національні в процесі трансформації монархічних суверенних держав після Великої французької революції через масову демократизацію й поширення ідеалу верховенства народу. Як ми вже бачили на прикладі аналізу, проведеного Гобсбаумом, націоналізм у такому прочитанні черпає свою силу й значення лише від поєднання нації з модерною державою; і саме держава визначає розмах і силу будь-якого націоналізму. Водночас нації та націоналізми потребують зовнішніх референтів, і їх дають низки конкурентних національних держав у світовій міждержавній системі [54] Лінія аналізу, яка сягає Коббена (Cobban (1945, ch. 2)); див.: Tilly (1975, Introduction and Conclusion). .