І напевно, найважливіше: за допомогою того, що я назвав «міфом модерної нації», не можливо збагнути тривалу важливість і силу домодерних етнічних уз і почуттів у створенні твердої основи для майбутньої нації. Прагнучи довести, що всі елементи «традиції» були зруйновані або стерті революціями модерності, модерністи не зуміли показати, що глобальний масштаб тих революцій в одних регіонах був відчутніший, ніж в інших, а в одні верстви й сектори проникнув набагато глибше, ніж в інші. Етнічність і релігія були насправді двома секторами, які опиралися засвоєнню панівних секулярних і універсалістських рис модерності. Так було навіть із деякими західними осередками модерності. Хоча політична вага релігії істотно занепала на Заході (за винятком Ірландії, Іспанії й Америки), не випадково, що міцні національні держави Західної Європи були збудовані навколо чималих «етнічних ядер» (англійці, північно-центральні французи, кастильці, шведи), які могли інкорпорувати, якщо не асимілювати, своїх менших сусідів у крупнішу національну державу, хоч і з різною мірою успіху. Поза Заходом традиційні і фундаменталістські релігії зберігають суттєвий вплив на мільйони людей. Це стосується випадку Південної Азії так само, як ісламських країн. Подібно до цього, сьогодні багато держав поза Заходом змогли винайти нації там, де вони спиралися на культурну основу панівного етносу. Так було із окремими східноєвропейськими державами (Польща, Румунія, Греція) і деякими новими державами Азії (Таїланд, В’єтнам, Японія і Корея), які мали тривалу традицію історичного домінування стратегічно чільного етносу [62] Seton-Watson (1977). Дональд Сміт (D.E.Smith (1974)) подає приклади релігійного відродження натомість як Ентоні Сміт (A.D. Smith (1989)) наголошує роль етнічних ядер. Слід також додати, що колишня роль релігії продовжує забарвлювати багато нинішніх етнічних конфліктів і національних історій; Ірландія, Польща, Сербія і Греція — очевидні приклади в Європі, але можна стверджувати, що прохолодніша відповідь скандинавських народів «Європі» чимось завдячує їхній протестантській підозрілості до католицького континенту.
.
Одне слово, міф модерної нації треба вважати тим, чим він є, — напівідеологічною теорією націй і націоналізму, яка відповідає модерним настановам і потребам, особливо мобільної, універсалістської інтелігенції, для якої нація-держава — лише сходинка на шляху людства до глобального суспільства й культури. Це такий же міф у розумінні драматизованої оповіді про священне минуле, в яку масово вірять і яка служить сучасним потребам, як і самі націоналістичні міфи, і його треба розглядати так само обережно [63] Про політичний міф див.: Tudor (1972); про міф «модерної нації» див.: A.D. Smith (1988).
.
Існують також важливі емпіричні заперечення модерністським підходам.
Передусім, модерністи не помітили епохи, коли певне населення починає свої «входини в модерність» — розгортає культурницьку й політичну роботу, що веде до формування нації. Розпочинати цей проект, скажімо, на початку XIX ст. в Європі чи Латинській Америці — це дві різні справи і ведуть вони до зовсім інших результатів, ніж націоналізм і націєтворення в Африці чи Азії після Другої світової війни. Післявоєнна епоха стала свідком набагато більш «глобалізованої» ситуації економічної, технологічної і політичної взаємозалежності, ніж можна було уявити і, певна річ, реалізувати років двісті тому. Мало того, різниця в часі важлива для дуже різноманітних виявів різних націоналізмів і радикально різних типів націй, що їх вони допомагають створити. Як мінімум, мова й символи нації зазнають вагомого впливу епохи, в яку вони виникають, перебуваючи часто в зоні тяжіння одного чи кількох національних центрів — Англії, Франції, Росії, Японії, Китаю, — котрі діють як першопрохідці й взірці національного розвитку [64] Про таких першопрохідців і моделі див.: Bendix (1966).
.
По-друге, модерністські підходи небезпечно недооцінюють місцеві культурні й соціальні кон- тексти. Останні розглядаються як всього лиш «місцеві варіації», що ілюструють загальну тему націоналістичної модернізації. Однак аналіз окремих моментів переконає нас у хибному характері подібних уявлень. У кращому разі, залучення елементів «модерності» може допомогти пояснити часовий графік поштовхів до націоналізму і формування націй. Поза сумнівом, «модерність» зіграла свою роль у стимулюванні націоналізму аборигенів в Австралії чи індіанців-могавків у Канаді, так само як вона спрацювала у Франції чи Росії. Але чи багато це нам говорить про той-таки часовий графік, не чіпаючи вже масштабу й характеру цих надзвичайно відмінних націоналізмів, які інакше можна назвати «окремими світами»? [65] Про різні часові графіки приходу націоналізму у світі див.: Orridge (1980).
Читать дальше