Энтони Смит - Нації та націоналізм у глобальну епоху

У самих Сполучених Штатах Америки, найдинамічнішій арені модернізації, потужний континентальний провіденціальний націоналізм мобілізувати не важко. Щоразу коли американські солдати гинуть чи потрапляють у полон під час місій ООН, щоразу як президент ламає голову над зовнішньополітичною проблемою, яка стосується американської військової присутності, щоразу як торговельні переговори схиляються на користь конкурентів Америки, на задньому плані вимальовується почуття осібної й унікальної американської історії і призначення, заохочуючи американців відчувати свою спільну історичну місію носіїв свободи й демократії. Цей загальний патріотизм, месіанська віра в Америку, квазірелігійне відчуття спільної долі виглядають незалежними від економічної та політичної мінливості Сполучених Штатів чи американського суспільства, позаяк виникають у всіх контекстах і не спадають зі зростанням багатства й масового споживання. Віра в американську мрію, конституцію і триб життя, який накриває своїм покровом багато культур складових етносів, залишилася еластичною силою, незважаючи на багато невдач і розчарувань, що їх американці зазнали вдома й за кордоном [70] Про американський провіденціальний націоналізм див.: Kohn (1957a) та Tuveson (1968). .

В інших менш розвинених, але швидко модернізовуваних суспільствах, таких як Польща, Норвегія й Ірландія, етнічний націоналізм залишається впливовою могутньою силою, а почуття національної спільності глибоко закорінене й дуже поширене серед населення. Його живив, звісно, страх перед спільними ворогами (у польському випадку — страх перед Радянським Союзом, у норвезькому — побоювання економічного, політичного й культурного впливу Європейського Союзу, очолюваного Німеччиною і Францією, а в Ірландії — історичною недовірою до Англії), але воно походить також з історичної спадщини власної державності та/або включеності в статусі маргінальної, навіть подавленої й утискуваної спільноти в більшу, розвиненішу державу. Хоча й можна пояснити енергійні прояви націоналізму в цих країнах як спадщину й пережитки попередньої націоналістичної епохи, проте той факт, що вони трапляються знову і досить поширені, підказує, що треба уважніше придивитися до соціальних і етнічних витоків цих колективних почуттів і прагнень [71] Тривкість націоналізму в Ірландії аж до XX ст. проаналізовано у кн.: Lyons (1979) та Hutchinson (1987); про релігію й націоналізм у післявоєнній Польщі див.: Chrypinski (1989). Про Норвегію див.: Mitchison (1980) — щодо ранніх націоналістичних тенденцій; про недавніші тенденції, зокрема скептицизм, навіть опір Європейському Союзу, див.: Waever (1992). .

Існує також новіший феномен лютої ксенофобії й етнічного насильства, спрямованих проти іммігрантів, ґастарбайтерів і біженців. Це набуває як простонародних, так і офіційних форм. В останні кілька років ми стали свідками жорстоких спалахів антисемітизму на простонародному рівні в Німеччині, Франції, Польщі, Угорщині та інших місцях, ще більшої ненависті до турків, албанців, циган та інших іммігрантів чи ґастарбайтерів у Німеччині, Італії, Франції і Чехії. Їх розпалили різні неофашистські або неонацистські організації, виступаючи під прапором патріотизму на захист чистоти національної культурної спадщини й національної ідентичності та гарантії робочих місць для корінних мешканців. На офіційному ж рівні і національну, і загальноєвропейську політику проти біженців та іммігрантів координували європейські уряди, а правила в’їзду були посилені в той самий момент, коли Договір про Єдину Європу і Маастрихтська угода об’єднали корінних жителів Європи, дозволяючи їм вільне пересування по всій території Союзу. Тут також натрапляємо на промовистий парадокс об’єднання і фрагментації та складність узгодження нового відродження етнічного націоналізму з будь-якою ідеєю модернізації як болісного переходу, успішне проходження якого у сферу демократичного масового достатку винагороджується національною злагодою і соціальним спокоєм [72] Про такий неофашизм див.: Wilkinson (1983) та Husbands (1991). .

Тривка могутність етнічного чинника і поширеність етнічних націоналізмів навіть у розвинених індустріальних суспільствах становлять головний камінь спотикання для міфів про вихід за межі етнічності за допомогою модернізації, а також для нових модерністських теорій націй і націоналізму. Головна причина їхньої неспроможності — їхня відмова пов’язати наслідки модерності з розумінням тяглості ролі, яку відіграють культурні узи й етнічні ідентичності, що виникли в домодерні епохи. Ці узи й ідентичності трапляються серед локальних і регіональних спільнот, тобто серед нижчих верств — селян, одноплемінників, ремісників, чорноробів, — які часто формували основу народнокультурних націоналізмів, котрі спиралися на мобілізацію мас. Ця неспроможність полягає в систематичному ігноруванні простонародної основи й культурного каркасу націоналізму. Щоб реалістично пояснити парадокс фрагментуючих націоналізмів під час переходу до глобальності, аналіз має починатися з цієї простонародної основи та її етнічної минувшини, зокрема, пам’яті, міфів, символів і традицій культурних спільнот. Критика модних модерністських підходів до націоналізму дає потрібну відправну точку для кращого розуміння нових політичних і соціальних тенденцій.