Энтони Смит - Нації та націоналізм у глобальну епоху

І нарешті — поступове відкриття нейтральної оборонної швейцарської національної держави й політичної культури назустріч зовнішнім економічним і політичним впливам, яке почалося в 1960-х pp., але відтоді прискорилося. Зараз ще рано говорити, куди веде ця «постмодерна» фаза і чи може вона розмити швейцарське політичне утворення або швейцарську політичну культуру й ідентичність. Хай там що, основна ідея в тому, що ми не можемо братися до оцінок цієї можливості, не беручи повністю всієї попередньої швейцарської історії й ідентичностей щонайменше за відправну точку для подальшого аналізу [77] Див. «модерністську» швейцарську історію Фарні (Fahrni (1983)), який применшує важливість міфу про заснування й етнічних уз; див. також: Kreis (1991) — щодо соціально-конструкціоністського підходу до швейцарського національного міфу 1291 p., тлумаченого як націоналістичний витвір кінця XIX ст. .

Останнє зауваження стосується і предмету, і методу. Щодо предмету, будь-який новий спосіб самоідентифікації швейцарців буде наповнений пам’яттю, символами і традиціями попередніх ідентичностей. Це неминуче, навіть якщо деякі молодші міські швейцарці захочуть відкинути старіші ідентичності. У кожному разі, будь-яка нова загальноєвропейська ідентичність швейцарської молоді буде наче пронизана старішими швейцарськими ідентичностями. З методологічного погляду будь-який глибший аналіз змін у колективній самоідентифікації швейцарців має відводити належне значення цим старішим ідентичностям, які керували більшістю швейцарців протягом стількох століть. Будь-які нові способи самоідентифікації швейцарців будуть, кінець кінцем, завдячувати як старим швейцарським ідентичностям, так і новим загальноєвропейським та глобальним тенденціям. На обох рівнях швейцарський приклад становить корисний орієнтир для того, щоб зрозуміти природу парадоксу й збагнути важливість модерних етнічних націоналізмів, які недавно пережили таке помітне і повсюдне відродження.

Неспроможність модерністів пояснити відродження націоналізму ще гостріше увиразнює парадокс, із якого ми розпочали. Як ми вже бачили, революція модерності аж ніяк не вичерпала себе. Водночас етнічна фрагментація і сепаратистський націоналізм — фундаментальні тенденції новітньої історії, а не якісь тимчасові побічні сюжети, і вони зберігаються навіть у регіонах розвиненої модерності. То чому ж вони повертаються з такою силою в час, коли тенденції модерності й ерозія традиційних цінностей заперечують партикуляризм і фрагментацію, які постійно породжує етнічний націоналізм? Що означає етнічне відродження наприкінці XX ст? Чому вогнища лютого націоналізму були розпалені, коли не минуло й сорока років після того, як гадали, що вони догоріли разом із Götterdammerung [78] У германській міфології — присмерк богів, кінець світу. Третього райху?

А чи можна взагалі говорити про розпалювання і відродження? Можливо, ми стали жертвами омани: вогні націоналізму ніколи не були погашені, їх лише тимчасово усунуло з поля зору наше винувате усвідомлювання їхніх жахливих наслідків. Навіть на Заході етнічний націоналізм зберігся під тонким шаром соціал-демократії й лібералізму. Багато післявоєнних рухів за етнічну автономію, які зринули в Європі наприкінці 1950-х і в 1960-х pp., виникли значно раніше. Рухи за бретонську та фламандську автономію розгорнулися одразу після Першої світової війни, рух за шотландську автономію виник у 1886 p., а попередниця Шотландської національної партії — у 1928-му, баскський рух Сабіно Арани був заснований 1894 p., а каталонський рух — у 1880-х pp. [79] Про походження цих рухів див.: Mayo (1974); про шотландський рух див.: Hanham (1969); про баскський і каталонський рухи див.: Payne (1971).

Хоча ці та інші західні рухи пережили масове відродження у 1960-х pp., їхні культурні витоки можна простежити аж до початку XIX ст., а перші політичні прояви — до кінця XIX ст. Лише відраза до расизму і всього, пов’язаного з етнічністю, викликані жахами Другої світової війни, могли сховати від ока живкість таких етнічних націоналізмів і викликати подив, коли вони раптово знову виринули [80] Західні неонаціоналізми породили чимало літератури, див. inter alia Esman (1977), Williams (1982a) та Tiryakian and Rogowski (1985). .

Але дати не розповідають усю історію. Що саме вижило, а що було відроджено? Чи існував народницький націоналізм у XIX ст., що його було відроджено у 1960-х? Чи можна говорити про етнічну спільноту, яка існує незаторкнутою з раніших, домодерних часів? Чи існували домодерні «нації», котрі, як вважали націоналісти, «заснули» і їх треба відродити «поцілунком» у п’янкій атмосфері веселих шістдесятих? [81] Про метафору Сплячої красуні див.: Minogue (1967а); про образи національного пробудження, переродження й оновлення див.: Pearson (1993).