Энтони Смит - Нації та націоналізм у глобальну епоху

Це кілька рис, що лежать в основі концепції нації в модерному світі. Вони наштовхують на робоче означення, яке об’єднує територіальні, правові й громадсько-культурні елементи зі спільною пам’яттю і спадщиною, що характеризують будьяку колективну культурну ідентичність. У такому розумінні націю можна означити як «найменовану сукупність людей, яка має спільні міфи й спогади, масову громадську культуру, позначену вітчизну, економічну єдність та рівні права і обов’язки для всіх її членів» [91] Означення «нації» див. inter alia у кн.: Deutsch (1966, chs 1 and 4), Connor (1978), A.D. Smith (1991, ch. 1). .

Але, як підказує це робоче означення, ми змалювали лише частину картини. Справді, ми не знайдемо «націй» в домодерні епохи, принаймні в масовій, правовій, громадській, територіальній формі, якої вони набули в останні століття. З іншого боку, ми таки знайдемо певну кількість просторіших колективних культурних одиниць, які можемо назвати етносами і визначити як «певну сукупність людей, котрі мають спільні міфи про предків, історичну пам’ять, елементи спільної культури, деякий зв’язок з історичною територією і певну міру солідарності, принаймні серед еліт». Ці культурні колективності або етноси, про які я вже вів мову, з’являються в історичних джерелах найпізніше в кінці III тисячоліття до н.е., з часів стародавніх шумерів, еламітів та єгиптян і в різні періоди історії постають на кожному континенті [92] Повніше обговорення етносів і етнічності можна знайти у кн.: Schermerhorn (1970), de Vos and Romanucci (1975), Armstrong (1982) та A.D. Smith (1986a, ch. 2). .

Якщо нації модерні, принаймні як масові явища легітимізовані націоналістичною ідеологією, вони великою мірою завдячують своєю теперішньою формою й характером етнічним узам, які існували до того і які тягнуться від раніших етносів на відповідній території. Звісно, багато раніших етносів зникли — були абсорбовані іншими або розпалися на окремі частини; серед прикладів — фінікійці й ассирійці в античності, венди й бургундці в середньовіччі. Хай там що, деякі етнічні узи збереглися з домодерних періодів серед принаймні деяких сегментів населення, і вони часто ставали основою для формування сьогоднішніх націй і націоналістичних рухів. Сучасний бретонський рух явно опирає свої заклики на живкість бретонських традицій, міфів, спогадів і символів, які в різних формах збереглися протягом тривалого метрополійного французького домінування з часів інкорпорації Бретані через династичний союз у 1532 р. Так само й каталонський націоналізм, який виник у 1880-х pp. і відродився у 1930-х та ще раз у 1970-х, черпав натхнення в довгій морській історії Каталонії, коли вона була потужним напівнезалежним королівством, і в привабливості й престижі каталонської мови й культури. Хорватський і сербський націоналізми сьогодні продовжують попередні періоди народницького націоналізму як середини XX, так і XIX ст., які самі залежать від модерної переробки народної пам’яті й символів незалежних середньовічних королівств і стародавніх релігійних відмінностей [93] Про бретонський націоналізм див.: Berger (1977) і Beer (1977); ранній каталонський і баскський націоналізми порівнюються у кн.: Conversi (1990); коротку історію сербів і хорватів див.: Singleton (1985); а детальніше: Jelavich (1983, esp. ch. 6). .

Наразі не випадає далі детально досліджувати можливість домодерних націй. Очевидно, що хоч деякі новіші західні націоналізми і повертаються до народницьких націоналізмів XIX ст. Їхні форми й завдання сьогодні істотно відрізняються, і хоч у домодерні епохи нам трапляється багато етносів і кілька етнічних держав, докази домодерних націй у кращому разі сумнівні і проблематичні [94] Повніше дослідження проблеми домодерних націй див. у кн.: A.D. Smith (1994) — в якій пропонуються менш обмежувальні критерії, ніж розвинені Коннором (Connor (1990)). .

Попереднє обговорення теми прояснило, що якщо ми хочемо зрозуміти суть будь-якого «етнічного відродження» і повернення націоналізму в сучасному світі, джерела могутності цих політичних сил треба простежити до «етнічного субстрату» колективної ідентичності й спільноти. Це вимагає коротко підсумувати головні концепти, використовувані при аналізі домодерних етносів, щоб ми могли визначити різні шляхи, якими вони сприяли піднесенню модерних націй.

Для домодерних епох характерні різні види етнічних спільнот у різних регіонах. Найпоширенішими типами етносів були «латеральні», або аристократичні, та «вертикальні», або демотичні. «Латеральні» етноси досить широкі й розсіяні за характером, однак їхня етнічна культура обмежена вищими класами — двором і бюрократією, духовенством, дворянством і заможними купцями. Тому й етнос — також високостатусна група. «Вертикальні» етноси територіально компактніші. Їхня етнічна культура охоплює всі класи спільноти, а бар’єри на вході до неї досить високі. Їхніх членів також можуть легше мобілізувати етнорелігійні рухи за відновлення і харизматичні лідери, які часто виходять із «простих людей». Обидва типи етносів можуть інколи запалюватися почуттям місії і міфами про етнічну обраність — угорські рицарі й каталонська знать, арабські або ізраїльські племена, швейцарські селяни-оборонці чи сикхські солдати. У кожному з цих прикладів можна простежити живкість різного роду колективної уснонародної пам’яті, міфів, традицій, ритуалів і символів. І в латеральних, і у вертикальних етносах вони допомагають винайти і зберегти історичну культурну спільноту, відмінну специфічними зразками діяльності і стилем життя. Багато цих культурних спільнот зберігалися поколіннями, з вертикальними або демотичними етносами часто вперемішку вмурованими в строкату мозаїку (зазвичай підпорядкованих) статусних груп, попри те, що переживали багато змін. У результаті в модерну епоху вони формують комунікаційні й емоційні мережі різних ступенів готовності та «придатності», наділяючи сектори населення почуттям родинної інтимності й осібної спадкової ідентичності, на противагу «чужинським» особливостям і переконанням людей зовнішніх [95] Про відмінності між типами домодерних етносів див.: Armstrong (1982, chs 1, 3 and 7) та A.D. Smith (1986a, ch. 4). .