Энтони Смит - Нації та націоналізм у глобальну епоху

У цій проблемі можна виділити кілька аспектів. По-перше, як ішлося вище, модерні західні держави були збудовані на основі етнічних «ядер» (кастильці, французи, англійці, шведи), чиї еліти й монархи викували сильні держави, які потім інкорпорували навколишні меншини. Схожий принцип утілився в інших регіонах Європи, хоч і з меншим успіхом — у Росії, Польщі, Угорщині і Югославії. У східноєвропейських прикладах існував панівний етнос, навколо якого було сформовано державу (росіяни, литовці, поляки, мадяри, серби), однак територія держави охоплювала певну кількість важливих «периферійних» етносів: українці й татари, євреї, цигани, хорвати, боснійці та ін. Така «мозаїка» етнічних стосунків панівний — підлеглий, центр — периферія сформувала історичну основу піднесення національних держав у більшій частині Європи, але її можна знайти і поза Європою [99] Проникливий аналіз етнорегіональних варіацій у європейських державах див.: Orridge (1982). Східноєвропейські зразки етнічного підпорядкування та націоналізмів див.: Sugar and Lederer (1969). .

По-друге, по відношенню до тієї чи тієї держави і її панівного етносу, інкорпоровані етнічні спільноти й категорії розглядалися як соціологічні меншини. Тобто вони були меншинами не лише в поняттях кількості, їх також різною мірою маргіналізували і дискримінували. Французьке прислів’я «нема бретонця — нікому наплювати» може ілюструвати чимале упередження проти етнічних меншин, породжене їхнім підпорядкованим статусом. Як документально показав Майкл Гехтер щодо індустріалізованого Заходу, такі меншини були об’єктом цілої низки економічних експлуатацій, соціальних ексклюзій і культурних дискримінацій. Їхні економіки були деформовані, щоб відповідати ринку й товарним потребам домінантного етносу, їхня кваліфікована робоча сила часто змушена була емігрувати, еліти були культурно асимільовані, високостатусні позиції резервувалися для членів панівного етносу, соціальне забезпечення для меншинних спільнот обмежувалося і серед меншин був набагато вищий рівень соціального відчуження — вища злочинність, частіший алкоголізм, більший відсоток розлучень тощо [100] Див.: Hechter (1975); ревізію його позиції з метою охопити шотландський «сегментальний поділ праці» див. у: Hechter and Levi (1979). Критичні застосування поняття «внутрішній колоніалізм» до інших промислових периферій див. в есеях у кн.: Stone (1979); пор.: A.D. Smith (1981а, ch. 2). .

По-третє, ці етнічні меншини принесли в модерну епоху почуття своєї культурної окремішності. Вони залишилися якоюсь мірою відокремленими від держави й панівного етносу. Це могло бути результатом як їхнього «замороженого» підпорядкованого статусу, так і певного проникнення торгівлі й капіталізму. Ми знаходимо етнічні спільноти, що зберігають почуття своєї відокремленості у «відсталих» аграрних державах так само, як і в «розвинених» індустріальних, серед порівняно неписьменних спільнот так само, як і в культурно облаштованих державах. Це стосується не лише діаспорних етносів, як вірмени, греки, євреї й цигани, а так само й автохтонних етносів, як баски, словенці, чехи, українці, фіни, татари, курди й таміли, а останнім часом і спільнот, таких віддалених і культурно відмінних, як могавки в Канаді, уйгури в Китаї та аборигени в Австралії. В усіх цих випадках деякі традиції, цінності й символи, що відрізняють меншину від культури й держави панівного етносу, зберегли свій вплив на частину населення [101] Про діаспорні спільноти див.: Armstrong (1976). .

Одначе найвідчутніші наслідки матиме інша риса домодерного спадку, коли процеси модернізації почнуть зачіпати різні частини світу. Це нерівномірне поширення етноісторії.

Під «етноісторією» я розумію не об’єктивне безстороннє дослідження істориком минулого, а суб’єктивне бачення пізнішими поколіннями певної культурної одиниці населення досвіду своїх справжніх чи гаданих предків. Це бачення невіддільне від того, що історик і суспільствознавець назвали б «міфом». Як було згадано раніше, «міф» не означає фабрикацію або чисту вигадку; взагалі-то, міфи, особливо політичні міфи, містять зерно історичного факту, на якому наростає перебільшення, ідеалізація, викривлення й алегорія. Політичні міфи — це історії про героїчне минуле, що їх розповідають і їм вірять, які служать деяким колективним потребам у теперішньому і майбутньому. Етноісторія, або етнічна міфоісторія, по черзі представляє суміш вибіркової історичної правди й ідеалізації з різною мірою документованих фактів і політичних міфів, наголошуючи елементи романтики, героїзму і неповторності з тим, щоб показати зворушливу й емоційно близьку картину історії спільноти, сконструйовану поглядом і бачену з погляду наступних поколінь членів цієї cgskmyjnb [102] Про політичні міфи див.: Tudor (1972); про дослідження міфів загалом див.: Kirk (1973). Такі політичні міфи або міфорушії посідають чільне місце в аналізі етнічної ідентичності в середньовічному ісламі та християнстві в кн.: Armstrong (1982). Радикальну критику етноісторії та міфів див. у вступі до кн.: Tonkin, McDonald and Chapman (1989). .