Энтони Смит - Нації та націоналізм у глобальну епоху

У другій версії нації і націоналізм можна вважати засобами подолання розколу й відчуження між державою і громадянським суспільством, які виникли в Європі ще в часи Реформації. Націоналізм намагається розв’язати проблему розколу між державою та суспільством за допомогою пристойного гасла природної та історичної культурної спільноти, спираючись на гердерівські ідеї самобутності й органічної культури. У такий спосіб він прагне пробудити почуття органічної спільноти, яке маскує класові конфлікти й поділи модерних суспільств емоційним закликом до єдності. Зовсім недавно вважалося, що нації та націоналізм є результатом потреб новочасної держави з її монополією у сферах управління, примусу й контролю та новими формами міждержавних відносин. Звернення до культурно окремішньої і суверенної простонародної спільноти в сучасну епоху мобільності, відчуження й занепаду традицій доповнює і легітимізує владу модерної держави в модерній міждержавній системі. Саме тут джерело насильства й війни. У такому розумінні нації і націоналізм — органічні компоненти для самовідтворюваної модерності, яка сьогодні стала справді глобальною за масштабом і проникненням. Навіть більше, нові явища відщеплення часу від простору та «вивільнення» багатьох елементів із їхніх локальних контекстів, так характерні для модерності, створили ґрунт для нового прагнення до локальних одиниць довіри і співпраці перед лицем відчужувального світу. Нація представляє один зі способів розв’язання цієї діалектичної напруги, породженої модерністю [55] Погляд, що націоналізм виник як спроба забезпечити привабливу відповідь на відчуження, породжене розривом між державою і модерним суспільством, див.: Breuilly (1982, Conclusion). Ідею, що націоналізм психологічно доповнює рефлексивну природу модерної держави, даючи місце довірі та співпраці, див.: Giddens (1985, ch. 8, and 1991). .

В альтернативній версії нації і націоналізм виводяться з потреб модерної індустріальної соціальної організації та її потреби в масовій письменності і мобільності. На відміну від домодерних держав і суспільств із їхнім сталим поділом між церковною й аристократичною елітами та масою сільськогосподарських виробників із багатьма локальними культурами, індустріальне суспільство — плинне, орієнтоване на зростання; його існування й легітимність залежать від здатності задовольняти матеріальні очікування. Таке суспільство, чия матеріальна база — промисловий урбанізм, характеризується радше семантичною, ніж фізичною роботою. Воно відірвалося від каркасу обмежених і приписових рольових відносин і може віднайти соціальну єдність тільки в особливому виді культури — «високій» або «доглянутій» культурі, — або перетворюючи «низькі», стихійні й усні культури на культивовані, письменні, або витворюючи останні з «клаптів і латок» наявного культурного матеріалу для того, щоб відповідати потребам плинного, егалітарного масового суспільства. Лише модерне, орієнтоване на зростання суспільство, яке здатне забезпечити масштабний економічний розвиток, породжує потребу у «високій» національній культурі, а підтримувати останню можуть тільки керовані державою і стандартизовані системи масової державної освіти [56] Ґеллнер у кн. Gellner (1983) більший матеріаліст і функціоналіст, ніж у своїй ранній теорії (1964, ch. 7); книга менше наголошує на мові і більше на зв’язках між масовою державною освітою, високою культурою та індустріалізмом. .

Модерністські теорії представляють панівну ортодоксію в наукових дослідженнях націй і націоналізмів. Але до всіх них напрошуються кілька заперечень. Перше — історичне. Націоналізм (ідеологія і рух) — справді недавнє явище, яке сягає кінця XVIII ст., але в кількох західноєвропейських державах зростання національних почуттів, які долають етнічні узи, можна простежити і до XVI, і до XV, якщо не раніших століть. Серед нечисленних класів церковників і бюрократів Франції, Англії, Шотландії, Іспанії і Швеції, а також Польщі й Росії, можливо, Швейцарії, а то й Вельсу та Ірландії вияви палкої відданості концепції нації як територіально-культурної і політичної спільноти траплялися ще в XV і XIV ст. Звісно, на XVI ст. в Англії і Нідерландах, якщо не у Франції, почав утверджуватися широкий «середньокласовий» націоналізм міських освічених верств, який підніс «народ» до суверенного становища. Цей погляд швидко був підкріплений міфом про етнічну обраність і підсилений пуританськими доктринами. Існують «давні, тяглі нації», які Сетон-Вотсон порівнював із набагато пізнішими «придуманими націями», створеними на хвилі націоналізму [57] Див.: Seton-Watson (1977, ch. 2–3); про піднесення націоналізму в Англії XVI ст. див.: Greenfeld (1992, ch. 2). Ранні дискусії про націоналізм у середньовіччі див.: Tipton (1972). Про існування національних сентиментів еліти в середньовічній Європі див.: S. Reynolds (1984) та Guenee (1985, ch. 3). .