Володимир Сідак - Полковник Петро Болбочан - трагедія українського державника

Окремий Запорізький загін разом з урядом Української Народної Республіки, Центральною радою, прикриваючи їхній відступ з Києва, відійшов до Бердичева, згодом — до Житомира. П. Болбочана було призначено на посаду губерніального військового коменданта Волині. Відомий український вчений В. Верига зазначав, що «це був перший комендант від початку революції, котрий, замість мітингів, почав творити лад і порядок» 36 36 36. Верига В. Визвольні змагання в Україні, 1914–1923 рр.: У 2-х т. — Т. 1. -Львів, 1998. — С. 249. .

З ініціативи П. Болбочана в губернії розпочалася мобілізація в українське військо. При цьому він враховував потреби Запорізького загону й одночасно створював частини для охорони населених пунктів. Така діяльність не пройшла повз увагу військового відомства УНР, яке, залишаючи П. Болбочана губернським військовим комендантом, призначило замість нього командиром 2-го Запорізького пішого куреня прапорщика Мицюка. Сотник Б. Монкевич, який служив тоді у лавах запорожців, а згодом став одним із перших хроністів Запорізького корпусу та біографом П. Болбочана, писав, що підполковник, «не маючи морального права залишити свою частину», в той же час не міг не підкоритися наказу уряду. Він скликав старшинське зібрання, яке й поінформував про ситуацію. Старшини звернулись до уряду з проханням залишити П. Болбочана командиром куреня. Однак до призначення свого заступника на посаді коменданта, він змушений був залишатися в Житомирі та виконувати обов’язки губернського військового коменданта. Лише після того, як частина зазнала страшних втрат, а новопризначений командир куреня прапорщик Мицюк фактично покинув її напризволяще, П. Болбочан передав справи коменданта заступнику та приєднався до своїх бойових товаришів 37 37 37. Монкевич Б. Вказ. праця — С. 19–21, 25–27. .

Після укладення Берестейського миру в Україну прийшли — на запрошення Центральної ради — німецькі та австро-угорські війська. Окремий Запорізький загін брав участь у наступі на Київ разом із Січовими Стрільцями та Гайдамацьким кошем Слобідської України, керованим С. Петлюрою. 2-й Запорізький курінь під командуванням П. Болбочана був однією з тих українських частин, які, випереджаючи німецькі війська, 2 березня 1918 р. увійшли до столиці України. Під час урочистої зустрічі українських військ у Києві запорожці зіткнулися з неприємним фактом вшанування місцевою владою червоного прапора революції, під яким билися вороги України — червоноармійські частини. Однак справедливе обурення запорожців викликало у відповідь заклики до «переведення в життя соціалізму» та гасла не допустити в Україні «сваволі військових реакціонерів». Вимога запорожців зняти червоні прапори з урядових будинків та користуватися лише національною символікою, яку П. Болбочан від імені запорожців передав Київській думі, викликала обурення серед лівих фракцій Центральної ради. Після того, як запорізька варта зірвала червоні прапори з будинку міської думи, Міністерство військових справ УНР зажадало від П. Болбочана судового покарання для цих вояків за «нечувану зневагу до емблеми революції» 38 38 38. Там само. — С. 32–34. . П. Болбочан не лише відмовився виконати цю вимогу, але заявив, що повністю солідарний зі своїми вояками і вважає за необхідне насамперед поважати національну символіку. Безперечно, подібні факти сіяли серед вояків недовіру до влади, яку вони захищали.

Слід підкреслити, що ще в ході наради у с. Гнатівка в лютому 1918 р., командиром Окремого Запорізького загону було призначено генерала К. Прісовського як старшого за військовим рангом і найбільш кваліфікованого військового, а також було узгоджено певний кодекс взаємин між владою та армією. Цим кроком старшини Запорізького загону демонстрували своє небажання мати на чолі збройних сил малокомпетентних старшин або й взагалі цивільних людей з партійними квитками. Було прийнято рішення про те, що військо має стати аполітичним, усілякі солдатські комітети та комісари, «які дезорганізували і розпалювали до цього часу армію, не повинні мати в ній місця» 39 39 39. Там само. — С. 14, 16. . Дисциплінарна влада визнавалась тільки за старшинами і лише вони мали карати підлеглих їм вояків, чим фактично брали на себе відповідальність за дії останніх перед владою.

Після звільнення Києва від більшовицької окупації командиром Окремого Запорізького загону за рекомендацією К. Прісовського, призначеного на посаду Київського губернського військового коменданта, став генерал З. Натієв.