Володимир Сідак: Полковник Петро Болбочан: трагедія українського державника

Залишилися спогади про те, яким був П. Болбочан у той початковий період становлення українських збройних сил. Командир Запорізького ім. К. Гордієнка кінного куреня полковник В. Петрів (у майбутньому — генерал Армії УНР) писав у своїх спогадах: «Командант Республіканців, людина поважного вигляду, зі спокійною трохи млявою манерою виговору, вдягнутий як завжди чистенько, з чепурно підстриженим волоссям на голові і вусами та бородою а ля цар Микола II»28 28 28. Петрів В. Військово-історичні праці. Спомини. — К., 2002. — С. 363. . Кілька виразних замальовок залишив відомий український письменник Б. Антоненко-Давидович — козак 2-го Запорізького полку, який був безпосереднім учасником багатьох подій, пов’язаних як із долею запорожців, так і самого П. Болбочана: «…мав, певно, в своїх жилах домішок молдавської крові, бо зовні скидався більше на молдаванина чи навіть француза, ніж на українця…»; «він був завжди у френчі та кашкеті англійського зразка»; «переді мною все ще стояв цей стрункий полковник з французькою борідкою, що, приклавши долоню до дашка кашкета, пропускає перед собою курінь за куренем, сотню за сотнею 2-го Запорізького полку під час військового огляду…»29 29 29. Антоненко-Давидович Б. На шляхах і роздоріжжях: Спогади, невідомі твори. — К., 1999. — С. 48–49, 51. . При цьому Б. Антоненко-Давидович згадує, що полковник залишався небайдужим і до зовнішнього вигляду свого підрозділу: « Будучи прибічником європейського вигляду української армії, Болбочан не перечив, коли його козаки й старшини під впливом національно-романтичних настроїв носили шапки з кольоровими шликами, а на поголеній голові лишали запорозького оселедця» 30 30 30. Там само. — С. 49. .

Усе оточення П. Болбочана відзначало його послідовну державницьку позицію, хоча часом з цього робилися не зовсім адекватні висновки. Сотник 4-го Запорізького полку ім. Б. Хмельницького Б. Монкевич писав, що полковник симпатизував Українській партії соціалістів-самостійників. Останні ж, за його словами, «старалися скрізь поширити чутки, що вся запорозька дивізія належить до самостійників і виконує їхні накази»31 31 31. Монкевич Б. Вказ. праця. — С. 35. . Слід зазначити, що П. Болбочан не належав до жодної політичної партії, більш того, як згадує той же таки Б. Монкевича, він постійно підкреслював, що «військо мусить бути аполітичне і що всілякі заходи ввести до війська політику і партійність будуть у самій основі своїй викорінені»32 32 32. Там само. — С. 93. .

На цьому ґрунті у командирів запорожців неодноразово виникали тертя з військовим і політичним керівництвом Центральної ради. Під час відступу українських військових частин з Києва на початку 1918 р. мали місце принципові розходження між генералом К. Прісовським і підполковником П. Болбочаном з одного боку та С. Петлюрою — командиром Гайдамацького коша Слобідської України, який брав участь у прикритті евакуації уряду з Києва, — з іншого. Це виявилося на нараді у с. Гнатівка поблизу Києва в ніч з 8 на 9 лютого 1918 р., де зібрались командири та отамани збройних загонів, що вціліли після боїв з більшовиками! Мета наради — обговорення можливості об’єднання військових частин для продовження спільних воєнних дій. П. Болбочан вимагав, щоб гайдамаки коша Слобідської України увійшли до складу Окремого Запорізького загону та діяли спільно під єдиним командуванням генерала К. Прісовського. С. Петлюра відмовився, і П. Болбочан, за словами Б. Монкевича, закинув йому звинувачення в тому, що « він (Петлюра. — Авт.) зі своііх персональних дрібних мотивів став на перешкоді тому об’єднанню, що одно могло врятувати останки української збройної сили від знищення»33 33 33. Там само. . На думку деяких дослідників українського військового руху, зокрема О. Войнаренка, Б. Монкевича, Я. Штендери та ін., саме від «Гнатівської наради» «датується чисто персональна недовіра (Петлюри. — Авт.) до Запорожців та особисте вороже відношення до Болбочана»34 34 34. Цит.: Войнаренко О. До нової Полтави. — Нью-Йорк, 1955. — С. 42–43. .

Колишній вояк Окремого Запорізького загону Н. Авраменко у своїх спогадах наводить данні про кількісний склад цього збройного формування. Зокрема, він пише, що під час скликання наради у с. Гнатівка, де «зібралась вся військова сила Української Народної Республіки» (близько 4 тис. «піхоти, кінноти, артилерії, обозу, помічної частини, Вільного козацтва і штабів»); під командуванням П. Болбочана знаходилось 1500 вояків: 1. Республіканська сотня — 400 багнетів, командир — капітан Кіріков; 2. Волонтерська — 350 багнетів, командир — Ушаков; З.Наливайківська — 450 багнетів, командир — Зільницький; 4.Богунівська — 300 багнетів, командир — підполковник Кондратюк 35 35 35. Аврменко Н. Спомини запорожця. — К., 2007. — С. 225 .