Володимир Сідак: Полковник Петро Болбочан: трагедія українського державника

С. Шемет зазначав, що для того, аби перешкодити діям комітету, П. Болбочан вдався до рішучих кроків — «арешту корпусного солдатського комітету і обеззброєння ближчого його оточення». Проте це не завадило проведенню запланованої комітетом корпусу акції — 1-й Український республіканський піший полк був роззброєний, казарми підірвані та розбиті гарматами. Значна кількість українців загинула 13 13 13. Там само. — С. 203. . П. Болбочан із своїм заступником — сотником І. Коржем — та частиною старшин з великими труднощами дісталися Києва аж у січні 1918 р., вже напередодні більшовицької окупації міста 14 14 14. ЦДІАЛ. — Ф. 760, on. 1, спр. 32. — Арк. 25. . Маючи у своєму розпорядженні певну кількість старшин, які бажали служити Україні, а також знаючи про аналогічні наміри колишніх офіцерів інших частин російської армії, які усвідомлювали себе українцями, П. Болбочан звернувся до лідерів Центральної ради з проханням дозволити йому організувати у Києві офіцерський загін. Але дозволу він не одержав — з огляду на побоювання останньою офіцерів-«реакціонерів». Незважаючи на це, він все ж таки формує військовий підрозділ — курінь, переважну більшість якого складали старшини 15 15 15. Середа М. Вказ. праця. — С. 16. .

Перебуваючи у Києві, П. Болбочан, завдяки старанням П. Макаренка — колишнього комісара 1-го Українського республіканського полку, — потрапляє в оточення військових, які тісно співпрацювали з Українською партією соціалістів-самостійників (УПСС). До цього оточення належали відомі українські військові діячі Ю. Капкан, О. Греків, І. Полтавець-Остряниця та ін. Як згадував згодом гетьман П. Скоропадський, наприкінці грудня 1917 р. на запрошення Павлюка (командира Київського полку Вільного козацтва) він прибув на засідання самостійників, у якому брали участь, крім уже названих осіб, брати О. та П. Макаренки, С. Остапенко та П. Болбочан. «Вони чомусь вважали, — зазначав П. Скоропадський, — що козацтво повинно йти з ними». Саме з цією метою й запросили Павла Скоропадського — як отамана Українського вільного козацтва. «Нічого на цьому засіданні особливо цікавого не було, — писав він у своїх «Спогадах», — головним чином вони обговорювали питання про необхідність добитися зміни Порша». Але натомість вони висували, на думку П. Скоропадського, зовсім непідходящу кандидатуру П. Болбочана. Майбутній гетьман вважав плани присутніх «зовсім невідповідними реальним умовам»16 16 16. Скоропадський П. Спогади. Кінець 1917 — грудень 1918. — Київ-Філадельфія, 1995. — С. 102. .

Аполітичність П. Болбочана наприкінці 1917 р. — на початку 1918 р., відсутність у нього чіткої політичної орієнтації констатував у своїх спогадах «Записки непокірного» полковник Армії УНР В. Прохода. Характеризуючи, зокрема, позицію О. Осецького — майбутнього Наказного отамана Армії УНР (1919 р.), — він відзначав його схильність до « модної псевдосо-ціалістичної демагогії ». Посилаючись на свідчення полковника А. Пузицького, В. Прохода зазначав, що в 1917 р. й сам А. Пузицький, і П. Болбочан «по своїй аполітичності ніяк не могли зорієнтуватися в революційних подіях», тоді як «Осецький приятелював з ними та давав практичні поради, як, визнаючи себе українцями, не залишитись поза загальною чинністю»17 17 17. Прохода В. Записки непокірливого. — Кн. 1. — Торонто, 1969. — С. 305, 306. .

Як уже зазначалось, козаки 1-го Українського республіканського пішого полку деякий час перебували у складі 5-го корпусу, що дислокувався в Проскурові. Після розгрому полку з наказу корпусного солдатського комітету в грудні 1917 р. вони попрямували до Києва, куди дісталися лише в січні 1918 р. напередодні наступу військ М. Муравйова 18 18 18. ЦДІАЛ. — Ф. 760, on. 1, спр. 32. — Арк. 25. . Тут на їхній основі було сформовано Республіканський курінь, який налічував близько 500 чоловік і входив до Сердюцької дивізії. На чолі цього куреня П. Болбочан брав участь у придушенні січневого повстання більшовиків у столиці. Під час боїв у Києві Республіканський курінь, яким командував П. Болбочан, на думку деяких сучасних дослідників, був «досить потужною силою добровольчої формації». Він складався переважно з мешканців Києва — гімназистів, студентів, інтеліґенції, свідомих українських офіцерів та дуже незначної кількості вільних козаків 19 19 19. Тинченко Я. Перша українського-більшовицька війна (грудень 1917 — березень 1918). — Київ-Львів, 1996. — С. 325. . Ряд епізодів, які характеризують звитягу Республіканського куреня, подає у своїх спогадах полковник М. Середа. Згадуючи сутички у Царському саду, він писав: «Бої набрали остроти і завзяття. Декілька разів Болбочан ставив нас на ноги і кидав в атаку, але ж упертими контратаками більшовики вертали свої позиції. 4–5 годин тривав непевний стан і врешті-решт демаркаційна лінія лишилася надвечір на середині саду»20 20 20. Середа М. На вулицях Киева з 30 січня до 8 лютого 1918 р. // Альманах Червоної Калини. — Львів, 1938. — С. 31. .