Володимир Сідак: Полковник Петро Болбочан: трагедія українського державника

У березні 1918 р. в ході боїв проти більшовиків запорожці звільнили цілу низку міст та сіл Полтавщини (Гребінку, Лубни, Ромодан, Полтаву та ін.). У цих боях українським частинам протистояли не лише червоноармійські загони, але й добре озброєні та гарно вимуштрувані чехо-словацькі відділи та матроські більшовицькі частини. Останні відрізнялися особливою жорстокістю. Запорожці, як правило, йшли в авангарді німецьких військ. Траплялося так, що полковник П. Болбочан особисто вів своїх вояків у бій. Більшовицька преса тих днів згадувала «сильний отряд запорожских войск под командой старорежимного царского генерала Болбочана ». За цього «грізного супротивника радянської влади» (живого чи мертвого) більшовики обіцяли 50 тис. карбованців 49 49 49. Там само. — С. 57. . У цей же період з метою ліквідації П. Болбочана до Запорізької дивізії неодноразово засилались більшовицькі агенти, двоє з яких здійснили замах на полковника, на щастя — невдалий 50 50 50. Там само. — С. 77. . Російські добровольці, в свою чергу, також винесли полковнику смертний вирок: у Харкові білогвардійські офіцери організували на нього замах 51 51 51. Верига В. Вказ. праця. — Т. 2. — С. 53. . Про останнє згадував сам полковник (Док. № 10), а також писали у своїх працях М. Середа, С. Шемет й І. Мазепа. Нещодавно віднайдені документи денікінської контррозвідки підтверджують, що постать П. Болбочана була в полі зору не лише більшовицьких, але й білогвардійських спецслужб 52 52 52. Державний архів Російської Федерації (далі — ДАРФ). — Ф. 6396, on. 1, спр. 41. — Арк. 53–62 зв. .

Навесні 1918 р. українська армія, при підтримці німців, продовжувала переможний наступ. Аналізуючи наступальну операцію Запорізької дивізії, Б. Монкевич називав дві причини, які сприяли успіху. На його думку, визначальним був наступ «широким фронтом по головних залізних лініях, які ведуть в глибину краю, з наміром не дати ворогові можливості ні втекти з операційного поля, ні зробити де не будь більший центр для затримання наступу». Не менш важливим був і той фактор, що навесні 1918 р. Червона армія, яка тільки-но була створена, за словами Б. Монкевича, ще не мала «справжнього командного складу, уявляла з себе розбійничі, розпутні банди, які цілком природно не могли протиставитись ні дисциплінованим та компактним масам германських військ, ні молодій патріотично настроєній українській армії»53 53 53. Монкевич Б. Вказ. праця. — С. 63–64 .

6 квітня 1918 р. запорожці переможно вступили у Харків. Не очікуючи на призначення з боку уряду, П. Болбочан за погодженням з генералом З. Натієвим призначив тимчасовим губернським військовим комендантом (з виконанням обов’язків губернського комісара) полковника О. Шаповала — командира 4-го Запорізького полку ім. Б. Хмельницького. Через кілька днів — 9 квітня 1918 р. — Запорізька дивізія за наказом військового міністерства була розгорнута у Запорізький корпус 54 54 84. Штендера Я. Вказ. праця. — С. 66–67. , оскільки в ході звільнення Полтавщини від більшовицької окупації чисельність Запорізької дивізії зросла, переважно за рахунок української інтеліґентської молоді. За задумом військового міністерства УНР, у процесі розгортання дивізії в корпус 1-ша дивізія мала зі свого складу виділити 2-гу дивізію. Командиром 1-ї Запорізької дивізії призначався полковник П. Болбочан, начальником штабу — підполковник Гайденрайх. Приймаючи нову посаду, П. Болбочан просив військове відомство залишити його командиром улюбленого 2-го Запорізького полку. Хоча сумісництво двох таких посад суперечило військовому статуту, генерал З. Натієв дав на це свою згоду 55 55 55. Монкевич Б. Вказ. праця — С. 83–84. . За свідченнями Н. Авраменка, за рахунок поповнення полку добровольцями його чисельність зросла до б тис., половину з них складали старшини. Колишні командири сотень (Кіріков, Ушаков, Зільницький, Кондратюк) перебрали командування куренями, які вже складалися з 16 сотень 56 56 56. Авраменко Н. Вказ. праця — С 228–230. .

За короткий час існування Запорізький корпус став однією з найбільш боєздатних українських військових частин. Його найкращим підрозділом був 2-й Запорізький піший полк на чолі з полковником П. Болбочаном. Укладачі «Історії українського війська» (І. Крип’якевич, Б. Гнатевич, З. Стефанів, О. Думін, С. Шрамченко) зазначали, що полк був міцно згуртований, «зберіг кращі традиції російської армії » і водночас «був національним полком, бо мав патріота командира»57 57 57. Історія українського війська. — С. 384. . Полк був найбільшим у корпусі за чисельністю, нараховував близько 4 тис. бійців, 70–80 % яких складали професійні офіцери та представники інтеліґенції. Він налічував 16 піших сотень, кінну сотню, команду піших розвідників, команду наколесників, саперну сотню, сотню зв’язку з чотою кінних ординарців, дві кулеметні сотні, одну бомбометну сотню та одну запасну 58 58 58. Там само. .