В'ячеслав Бігун - Філософія правосуддя - ідея та здійснення - монографія

■ Верховенство права- термінопоняття, введене в правову сферу та суспільно- політичний дискурс під впливом лібералізму та теорії природного права, яке позначає ідею істотного або домінуючого значення права в державному управлінні, життєдіяльності суспільства. Як ідея, верховенство права відображається та конкретизується в кількох розуміннях (концепціях). З позицій розмежування понять «право» і «закон» верховенство права - це панування права, влада права (правовладдя) над законом, що вможливлює визнання законів неправовими, зокрема за допомогою судочинства (судового контролю), передбачаючи судове здійснення ідеї права. З позицій упорядкування верховенство права - це панування права, а не людської сваволі (the rule of law not the rule of men), що передбачає певний правовий порядок і підпорядкування йому. За цього порядку істотним є не виокремлення права і закону, а впорядкування (rule). В правосудді ця концепція, з-поміж інших (принцип верховенства конституції), конкретизується як принцип прямої дії. Ще одне поширене розуміння верховенства права передбачає визнання пріоритету прав людини в суспільстві, за якого передбачається судовий контроль за діями передусім держави та її представників. В Україні доктринально пошире - не розуміння верховенства права як панування права над законом (пріоритетність верховенства права над верховенством закону), що породжує проблему критеріїв розмежування, підвищуючи значення правосуддя як способу реалізації не лише «державного права», яке творить держава.

■ Вина- внутрішнє (психічне) ставлення особи до скоєного (чи того, що скоюється) нею правопорушення чи бездіяльності. Елемент правопорушення. Вирізняють різні концепції вини в різних сферах права (кримінальне, цивільне, міжнародне тощо). Вина є умовою відповідальності. Як виняток у цивільному праві передбачаються випадки безвинної відповідальності. Зазвичай особа визнається винуватою судом, за що передбачається відповідальність - покарання в різних формах. Правосуддя полягає у визначеності наявності (чи відсутності) вини та адекватній її оцінці, яка відображається у покаранні.

■ Вирок- рішення суду про винність (невинуватість) підсудного у скоєнні злочину і застосування (незастосування) до нього покарання. Розрізняють обвинувальні або виправдувальні вироки. Зважаючи на презумпцію невинуватості, вирок є важливим актом правосуддя. Вирок повинен бути законним і обґрунтованим, а призначене судом покарання - справедливим і відповідати тяжкості злочину та особі засудженого.

■ Держава- організація політичної влади певного суспільства, що характеризується певними істотними ознаками (публічна влада, суверенітет, виключне право на ухвалення законів та інших обов’язкових нормативних актів, визначення грошової системи, податків та інших примусових зборів, наявність апарату примусу тощо), однією з функцій якої є здійснення судової влади, зокрема правосуддя винятково державними судами. Держава може визначити правосуддя як винятково державну діяльність, уповноважуючи спеціальні органи - суди - на її здійснення, не допускаючи делегування чи привласнення функцій судів іншими органами чи особами.

■ Дуалістична демократія- концепція конституціоналізму про дворівневе здійснення демократії в США у конституційному процесі: «звичайна політика» - ординарний процес політичної участі в правотворенні (шляхом голосування у законодавчому органі) та «вище правотворення» (higher lawmaking) або «конституційна політика» - процес, що зрідка здійснюється, зокрема в особливі історичні моменти, інколи й Верховним судом США як тлумачем Конституції. Термін «дуалістична демократія» (як і «дуалістична Конституція») ввів у обіг професор Єльської школи права Брюс Акерман у першому томі двотомної монографії «We the People» («Ми - народ») - «Основи» («Foundations») у 1990-х роках. «Вище правотворення» передбачає процеси внесення змін до Конституції, прийняття рішень у складних процесах. Зокрема, за Б. Акерманом, відбулися три такі трансформації («switch in time»): реалізації «народного суверенітету» в конституційній історії США, здійсненій під керівництвом федералістів- засновників у 1780-х роках (прийняття Конституції США); республіканців у 1860-х роках (відбудова після громадянської війни); демократів (під час «нового курсу» 1930-х років). Концепція закладає основи тлумачення «конституції як цілого», це передбачає розуміння всього, що відіграє істотну роль (не лише тексту Конституції, прецедентів ВС США, але й історії конституції тощо). Протиставляється концепціям монізму (умовний термін), «основоположних прав» тощо, а також - як теоретична конструкція - концепціям судової філософії (судовий активізм, процедуралізм, неоконсерватизм). Монізм, чітко розрізняючи функції законодавчої та судової влади, критикує судову право- творчість за функцію, притаманну законодавцеві. Тоді як концепція «дуалістичної демократії» легітимізує правотворення Верховного суду США як теж демократичний процес, водночас визнаючи «вище право- творення» пріоритетним, зважаючи на вищий рівень легітимації. Також протиставляється концепції «основоположних прав» (rights foundationalism - буквально: «фундаменталізму прав»), за якою фундаментальні права як універсальні, невід’ємні права виступають гарантіями належності політичного процесу - оскільки демократичний процес може передбачати як вибір у визнанні, так і зміну фундаментальних прав. Концепція широко дискутується у літературі з конституційного права США, створюючи відповідний дискурс.