В'ячеслав Бігун - Філософія правосуддя - ідея та здійснення - монографія

Окремо Гегель зупиняється на правах і обов’язках людини в суді, зокрема обов’язку виступати в суді, добиватися своїх прав, знаючи закон. Гегель зазначає: «Член громадянського суспільства має право — виступати в суді, а також обов’язок — відповідати в суді й отримувати своє спірне право тільки через суд» [260]. Звідси й обов’язок — «знати закони», «бо інакше йому це право нічим не допоможе» [261].

Зрештою, як зазначає Гегель, «здійсненням правосуддя викорінюється порушення прав власності й особистості» [262].

Висновки.Наведене в цьому фрагменті підсумуємо в таких висновках. Гегель розглядав судочинство і правосуддя в контексті ідеї права, поняття права та його здійснення. При цьому є підстави для окреслення в Гегеля ідеї правосуддя як поняття і його здійснення. Судочинство і правосуддя філософ розглядав як окремі явища, пов’язані з діяльністю держави, зокрема у зв’язку з формою правління. Порівнюючи такі форми правління як олігархія (Берн) та монархія (Німеччина), Гегель схилявся до конституційної монархії, за якої ідеї публічності суду, суду присяжних, й зрештою правосуддя, можуть бути краще здійснені. Метою правосуддя він вважав не лише захист, але й «викорінення» порушень прав власності та людини. Розглядаючи правосуддя та суди як частину громадянського суспільства, він убачав суперечність між ним і державою, вважав, що суди повинні відповідати інтересам громадянського суспільства. При цьому він не виключав важливості ролі держави в здійсненні правосуддя, але не будь-якої держави, а монархії з конституційною формою правління. Подальші дослідження ідеї правосуддя в працях Гегеля можуть стосуватися ролі суду та змісту здійснення правосуддя в державі в розумінні Гегеля, конкретизації образу судді.

Вступні зауваги. Життя [263]і науковий доробок [264]Євгена Ерліха відображено в німецькомовних дослідженнях професора М. Ребіндера, працях радянського періоду В. П. Марчука та сучасних працях низки інших авторів.

Проте наукова спадщина Ерліха залишається (принаймні, для українського правознавства) маловідомою чи невідкритою або ж потребує перегляду. В цьому зв’язку доречно дослідити її в стосунку судової тематики.

Засади поглядів Є. Ерліха: соціоцентричність, емпіричність й історичність, консерватизм.Погляди Ерліха зумовлені кількома вихідними засадами. З-поміж них, виокремимо, по-перше, соціоцентричність — визнання соціуму «центром розвитку права». По-друге, емпіричність (зокрема емпіричність його досліджень) та історичність (знання історії права, закономірностей його еволюції) як засади обґрунтування висновків, зокрема соціальності права. По-третє, консервативність світогляду самого Ерліха — орієнтованість на збереження традицій, усталеностей, вироблених суспільством, відображене у поміркованості його думок.

Спостерігаючи за життям поліетнічної Буковини, Ерліх помітив, що «поряд проживають чимало національностей: русини, румуни, німці, євреї, росіяни, словаки, мадяри, цигани. Юрист старого ґатунку скаже напевно, що всі вони мають лише одне й те ж цілком однакове право, що діє в усій Австрії. Однак уже навіть поверховий погляд на речі переконав би його, що кожен з тих народів притримується в усіх своїх правничих відносинах щоденного життя цілком відмінних правових засад. Давній принцип особовості в праві насправді продовжує жити, тільки на папері він заступлений принципом територіальності» [265].

Звідси й різниця між дотриманням норм законів і норм, за якими живуть різні етнічні групи. Закони лише частково, й далеко неповно, відображали життя суспільства, їх норми містили численні прогалини; або ж, містячи чіткі приписи, залишалися «мертвими», бо в суспільстві діяли інші норми. «На Буковині, — писав Ерліх у праці «Соціологія і юриспруденція», — діє австрійський цивільний кодекс, чужий закон, сімейне право якого виникло на основі зовсім іншої організації сім’ї» [266].

Отож, щоб зрозуміти, яке право дійсно є чинним, вважав Ерліх, слід «відшукати живе право». Це означає дослідити середовище виникнення й дії права як емпіричної реальності. Джерелом пізнання права відтак повинні стати не закони, юридична догматика, юридична література, а безпосереднє спостереження життя, вчинків, вивчення звичаїв, документів, які відображають здійснення «права». Ерліх пропонував використовувати індуктивну методологію, застосовуючи методи емпіричних соціологічних досліджень (анкетування, опитування, збирання й аналіз документів (наприклад, договорів) тощо).