В'ячеслав Бігун - Філософія правосуддя - ідея та здійснення - монографія

Для інтепретивіста весь задум розвитку права є завданням виявлення невиразних проміжків у нашому позитивному праві (laws). Таким чином, право є невидимою павутиною і має потребу ще більшого впорядкування, кодифікації. Виявляючи ці проміжки, ми розвиваємо загальне уявлення суспільства про справедливість, залишаючи захищені проміжки для індивідуальних прав. Тому право є по суті публічним і походить від людей. Державні установи відіграють інструментальну роль тим, що уможливлюють вираження для суспільства загального поняття справедливості. Цей факт не уповноважує демократично вибрані законодавчі органи на найбільший вплив на право як на результат. Інтерпретивісти стверджують, що судді відіграються особливо важливу роль тією мірою, якою вони вирішують справи на користь громадської (communal) справедливості радше ніж особистого переконання. Окрім того, ця теорія не є прогнозованою (predictive). Натомість, її прихильники вважають поступ права таким, що містить раціональні структури, які виправдано обмежують його подальший розвиток» [252].

Водночас, за Гегелем, «крім застосування до особливого буття закону права, воно включає в себе можливість застосування до окремого випадку» [253]. В цьому зв’язку філософ роз’яснює: «У справі судочинства як застосування закону до окремого випадку розрізняється два боки, по-перше — пізнання властивості випадку за його безпосередньою окремістю, чи наявний договір тощо, або здійснена порушуюча дія і хто її вчинив, а в кримінальному праві рефлексія як визначення дії за її суттєвим, злочинним характером, по-друге — підведення випадку під закон відновлення права, під чим у кримінальній справі мається на увазі покарання. Рішення про ці обидва різні боки — це різні функції» [254].

Гегель мав на увазі діяльність суду щодо встановлення обставин (фактів), що мають значення для справи, а також діяльність щодо застосування права стосовно зазначених обставин. При цьому йдеться не про механістичне застосування закону, а про «відновлення права», як наслідок такого застосування.

Види і роль суду і суддів як «органу закону».Окремо слід розглянути роль суду і судді, а також членів громадянського суспільства в судочинстві.

Арбітраж чи мировий суд Гегель називає «простим судом». Він звертає увагу на обов’язок звертатися до такого суду до того, як «проходити через значний формалізм» [255]. Мислитель зазначає: «Поки сторони мають право проходити через такий значний формалізм, як їхнє право, то, оскільки його так само можна зробити лихом, і навіть інструментом несправедливості, їм заради суду, щоб сторони й саме право як суттєву річ, про яку йдеться, взяти під захист від судочинства і його зловживання, слід поставити в обов’язок звернутися до простого суду (арбітражу, мирового суду) і зробити спроби помиритися, перш ніж вони підуть до того суду» [256].

Розкриваючи особливості ролі судді в кримінальному процесі, Гегель звертає увагу на різні стадії та роль судді в них: «Переважно керівництво всім процесом розслідування, потім правовими діями сторін, як ото вони самі стають правом, потім також другим боком вироку ... — це власна справа судді-юриста, для якого як органу закону випадок має бути підготовленим для можливості підсумування, тобто піднесеним з його видимої емпіричної властивості до визнаного факту й до загальної кваліфікації» [257].

І додає: «Немає підстави вважати, що один суддя-юрист має встановлювати склад злочину, бо це справа кожного загального формування, а не тільки юридичного: оцінка складу злочину виходить з емпіричних обставин, із свідчень про дію й подібних сприйнять, однак потім знову з фактів, з яких можна робити висновки про дію, і вони робитимуть її ймовірною чи неймовірною. Тут має досягатися певність, не істина в вищому розумінні, яка становить щось цілком вічне: тут ця певність — це суб’єктивне переконання, сумління, і питання в тім, якої форми має набути в суді ця певність» [258].

Щодо розсуду судді та його меж Гегель зазначає: «Те, що при застосуванні законів існують колізії, де на своєму місці є розум судді, більш аніж необхідно, бо в іншому випадку саме виконання мало б щось занадто машиноподібне. Якщо дійти до того, щоб усувати колізію тим, що багато що віддавати на розсуд судді, то такий вихід набагато гірший, бо колізія також належить до думки, мислячої свідомості та її діалектики, однак просте рішення суддею було б сваволею. Згадують, звичайно, про право звичаю, що воно живе, однак ця життєвість, тобто ідентичність визначення з суб'єктом, ще не формує суті справи; право має усвідомлюватись у процесі обдумування, воно має бути системою в самому собі, і тільки як таке воно може бути чинним у освічених націй. Якщо в новітній час народам відмовлено в професії законодавства, то це не просто образа, але й нісенітниця, що за нескінченної кількості наявних законів навіть стосовно окремих не припускається можливість звести їх у послідовну систему, тим часом як саме систематизування, тобто піднесення до загального,— це нескінченна потреба часу...» [259].