Ларс Свендсен - Філософія самотності

Недобре змушувати людину в будь-який час до присутності з подібними їй. Світ, в якому викорінена самотність, є поганим ідеалом. Самот­ність, у звичному значенні як перебування наодинці, має ключове значення для глибини розмірковування чи для характеру, самотність у присутності природної краси і величі є колискою думок і прагнень, вони добрі не лише для індивіда, а навіть суспільство навряд чи може обійтися без них [380].

Найчастіше ми перебуваємо на самоті у власному домі [381]. Дім також є центральним місцем як для доброї, так і для поганої самотності. Коли я пишу, що добру самотність легше реалізувати в рамках приватного життя, це не означає, що ми обов’язково досягнемо успіху, втілюючи її саме там. Можна мати таке приватне життя, коли людина просто не переживає доброї самотності, а, навпаки, занурена в погану самотність. Можна також мати приватне життя з такою хронічною взаємодією з іншими, не в останню чергу через користування соціальними медіа, що самотність просто недоступна, ні в доброму, ні в поганому варіанті. Тож приватне життя не є гарантією доброї самотності — вона потребує певних зусиль. З іншого боку, можна уявити, що приватна сфера людини настільки перевантажена іншими людьми, особливо сім’єю, яка вимагає для себе уваги, що добра самотність може бути досягнена лише тоді, коли насправді залишаєш приватну сферу і перебуваєш у громадському просторі.

Добра самотність не мусить відбуватися в рамках приватного життя, але, напевно, там її реалізувати найпростіше. Це пояснюється тим, що місце об’єкта для поглядів інших впливає на наше ставлення до самих себе.

Людина у Жана-Поля Сартра — самотня, вона повин­на відчувати біль, що його приносить самотність, для того, аби зрозуміти своє місце у всесвіті; але людське життя відбувається також і в спільності з іншими. Не слід розуміти це так, що людина існує насамперед для себе самої, а потім об’єднується з іншими. Людське існування завжди й обов’язково є співбуттям. Це співбуття насправді стає необхідною умовою для пізнання себе. Ми пізнаємо себе через погляд інших. Я сиджу в парку, дивлюся на все навколо. Я є центром усього, все існує лише для мене. Я — «суб’єкт» і перетворюю все навколо на об’єкти, але ось у моєму полі зору з’являється інша людина. Спершу ця людина сприймається мною як будь-який інший об’єкт, але за якийсь час я виявляю, що вона відрізняється від інших об’єктів, тому що ставиться до речей навколо в такий самий спосіб, як і я. Інший також є суб’єктом, і звідси випливає, що він не тільки може бачити все те, що бачу я, він також може бачити мене. Інший перетворює мене на об’єкт. Тільки після цього інший може стати для мене такою ж людською істотою, і я повинен визнати його як суб’єкта. І тільки після цього у мене з’являється справжній зв’язок із самим собою. Сам досвід того, щоб бути побаченим, дозволяє мені побачити себе. Візьмемо для прикладу випадок, коли ти стоїш біля дверей і підслуховуєш. Ти цілком і повністю зосереджений на тому, що відбувається за дверима. Раптом хтось плескає тебе по плечу, і ти червонієш, тому що тебе викрили. Тільки тепер ти дійсно зрозумів себе таким, яким був, а саме — тим, хто підслуховує біля дверей [382]. Отож ти усвідомлюєш себе через судження іншої людини. Інший — це той, хто оцінює тебе поглядом, і цей погляд проникає тобі прямісінько в душу [383]. Саме в цьому і полягає зв’язок з іншими: вони оцінюють тебе. Утім, ти потребуєш інших, бо тільки вони можуть дати потрібне тобі визнання, і для того щоб це визнання мало якусь цінність, ти також повинен визнавати інших. Цінність визнання, отриманого від інших, залежить від мого визнання інших [384].

Однак я також потребую такого ставлення, яке не визначається поглядом іншого, в якому немає зов­нішнього стосунку до мене, що виникає через моє спостереження за собою, щоб упевнитись: я виглядаю таким, яким бажаю виглядати. В самотності я набуваю більш прямого зв’язку з самим собою, тому що він не визначається поглядом іншого. Ми повинні випробувати себе як об’єкт для іншого. Ми можемо уникнути досвіду бути об’єктом для інших. Це свобода від інших. Коли ти сам, у тебе також є можливість не пов’язувати себе в такий рефлексивний спосіб. Здається, що, перебуваючи наодинці, люди менше усвідомлюють себе [385]. Люди прагнуть самотності не лише заради свободи від інших, а й для себе — щоб мати свободу вирішувати, що робити і куди спрямувати думку [386]. Це не означає, що в такому стані людина обов’язково безкомпромісно зайнята собою. Багато з того, що ми робимо в самотності, має мету, яка виходить за межі самотності.