Ларс Свендсен - Філософія самотності

Емерсон уважає, що саме в самотності людина може пізнати себе, але для цього недостатньо просто відсторонитися від товариства інших людей; потрібно також відмовитися від читання і ведення нотаток і залишитися сам на сам із зірками [337]. Емерсон сприймає самотність чимось таким, чого не уникнути і що потрібно активно шукати. Він завважує, що людина справді потребує інших, але ці зустрічі завжди швидкоплинні. За його визначенням, вони — короткі пунктирні дотики [338]. А тоді людина повертається до самотності, і саме самотність, а не перебування з іншими показує шлях вперед. Тієї ж думки дотримується Вордсворт, коли пише про благословення самотністю, бо людина надто довго була відділеною від свого «кращого я» у світі шуму і суєти [339].

Артур Шопенгауер стверджує, що людина може стати собою і бути вільною лише тоді, коли самотня [340]. Тому основне, чого мали б навчати молодих людей, — як переносити самотність [341]. У принципі, людина може перебувати в гармонії лише із самою собою і ніколи з іншими, навіть з друзями чи коханою людиною, оскільки у відносинах між різними індивідами завжди виникатиме дисонанс [342]. Та однаково ми маємо значну потребу поєднання з іншими людьми. Шопенгауер уважає, що це властиве лише людям з нижчим розвитком інтелекту і що існує обернено пропорційний зв’язок між інтелектуальною цінністю людини і її потребою проводити час з іншими [343]. Щобільше, таке прагнення спілкування з іншими людьми не може вважатися первинною потребою, це лише результат нездатності переносити самотність [344]. Страх самотності фундаментальніший за любов до інших, і цей страх потрібно долати, якщо людина прагне досягнути щасливого життя.

У Фрідріха Ніцше бачимо подібну перспективу. В його працях самотність часто описується як «дім». Також використовується метафора пустелі, і ця пустеля уможливлює ту самість, яка втрачається, коли людина живе як частина спільноти. «Коли я серед інших, то живу, як інші, і не міркую так, як насправді міг би міркувати; за якийсь час почуваюся так, ніби інші хочуть, щоб я позбувся самого себе і щоби був з окраденою душею» [345]. Лише покинувши спільноту і дотримуючись самотності, людина здатна віднайти «своє найвище я» [346]. За Ніцше, взаємодія з іншими може бути корисною час від часу, після чого людина з полегшенням повертається в обійми самотності [347]. Відлюдники Ніцше розглядають іншу людину і навіть друга, як когось, хто заважає розмові з самим собою: «Друг завжди є третьою стороною, а третя сторона — наче пробка, яка вадить розмові двох зануритися глибше» [348]. Самот­ність — це «чеснота», яка показує «піднесене прагнення» радше залишатися «чистим», аніж стати зневаженим товариством людей [349]. Існує добра й погана самотність, і треба вибрати «добру самотність — вільну, сміливу, самотність полегшення» [350]. Потрібно навчатися здатності переносити самотність [351]. Проте не всі можуть віднайти добру самотність. «У самотності виростає все, що носить у собі людина, також і звір усередині неї. Тому багатьом не варто радити бути самотніми» [352]. Але в будь-якому разі не потрібно віддаватися самотності надто рано, це варто робити тоді, коли людина вже спромоглася сформувати характер [353]. З іншого боку, Ніцше наче вважає, що лише в самотності людина має змогу сформувати справжній характер.

Дивно, але самотність — не достатньо розвинена тема у філософії Мартіна Гайдеґґера. Наскільки можу стверджувати, у праці «Буття і час» про самотність не йдеться, але вона коротко згадується в лекціях 1929—1930 років, з’являється в окремих пізніших працях, хоч якогось загального обговорення самотності у Гайдеґґера не знайти. Основна проблема у філософії Гайдеґґера полягає в тому, що «я» має тенденцію приховувати себе від самого себе, зводячи свого роду стіну «самоочевидності» [354]. Мета у цьому — зробити «я» прозорим, щоб схопити дійсність, автентичне життя, якщо бажаєте [355]. Наше буття завжди є співбуттям, буття з іншими настільки ж притаманне людині, як і буття у світі [356]. Саме тому самотність узагалі може існувати. Якби інші не були завжди частиною мого існування, самотність не становила б жодної проблеми, тому що її не існувало б. Співбуття цілком сумісне з тим, щоб не бути разом з іншими, цілком сумісне з відлюдництвом, але навіть відлюдникові не уникнути думки, що його «я» існує у світі з іншими «я» [357]. Хоча в Гайдеґґера помітна тенденція підкреслювати, що найбільш притаманний людині стан — перебування цілком і повністю наодинці із собою. Кожному з нас судилося померти [358]. Наше буття — це буття-до-смерті. Смерть — заперечення того, ким ти є, але вона також те, до чого весь час прямуєш. Смерть індивідуалізує. Саме я повинен померти. Жодна інша людина не може померти замість мене, подібно до того як могла би зробити замість мене якусь іншу роботу — прибрати квартиру чи приготувати їжу. Смерть є моєю смертю. Такий moribundus sum сприймається нами як тривога [359]. Оскільки смерть — це твоя власна смерть, тривога індивідуалізує тебе і повертає до самого себе. Проте, за Гайдеґґером, це також стан, коли розриваються наші зв’язки з усіма іншими людьми, а такий розрив є необхідною умовою для вільного, правдивого і справжнього життя [360]. Гайдеґґер стверджує, що в цьому стані наше конкретне співбуття стає несуттєвим [361]. Він використовує термін «екзистенційний соліпсизм», який означає, що в екзистенційному розумінні «я» — єдине, що існує [362]. У цьому стані ти цілком полишений на самого себе, а всі зв’язки з іншими обірвані. Коли ти досягаєш істини і свободи, ці істина і свобода позбавлені зв’язку з іншими. Таким є тло для Гайдеґґерового твердження, що філософське пізнання передбачає самотність. У принципі, самотність у Гайдеґґера можна розглядати як певне явище виродження, коли перебування на самоті описується як меншовартісний спосіб буття з іншими, але водночас самотність для Гайдеґґера є необхідною умовою для автентичного життя. Тому самотність також стає необхідною умовою для автентичної спільноти. До прикладу, Гайдеґґер пише, що існують речі, які мають вирішальне значення для спільноти, але вони не можуть виникнути у ній, а виникають тільки в самотності окремої людини [363]. Для Гайдеґґера шлях до знання про самого себе йде через самотність. Він пише, що саме в самотності людина наближається до суті всіх речей, наближається до світу і до самої себе [364]. Тільки через самотність ти можеш стати тим, ким ти є. І вся справжня філософія відбувається у «таємничій самотності» [365].