Ларс Свендсен - Філософія самотності

Зовсім мало людей прожили життя в повній ізоляції від інших. Більшість відлюдників жили разом з іншими відлюдниками. Вони відокремилися від великих спільнот і створили менші марґінесні громади, часто в дуже віддалених місцях. Один із найвідоміших відлюдників модерної літератури, Генрі Девід Торо, все ж не жив без соціального спілкування впродовж двох років, з 1845-го по 1847-й, проведених коло Уолденського ставу. Торо перебував усього лише за півгодини ходьби від міста Конкорда, туди він часто прогулювався до пабу і щоб відвідати сім’ю та друзів. Він не замовчує того, що його одинокість не була постійна, і розповідає, як приємно було прогулятися до Конкорда, принаймні кожного другого дня, щоб дізнатися останні плітки. Багато людей приходили відвідати Торо, серед них і його мати, яка часто приносила приготовану вдома їжу. Тому зізнання в тому, як він любить бути на самоті і що годі уявити собі краще товариство, ніж самотність, справляють не надто сильне враження [374]. Від самотності Торо можна звільнитися за власним бажанням у будь-який час. Інший досвід самотності був у Едварда Еббі; він пише про те, як молодиком працював у національному парку, де зрідка з’являлися люди, і його реакція на одинокість була такою сильною, що він зрозумів: краще від самотності лише одне — бути разом з іншими [375].

Ціль Торо — свобода, віднайдена в самотності. Для нього свобода полягає в тому, щоб мати змогу робити те, що забажаєш, а самотність сприяє цій свободі, усуваючи перешкоди і можливість інших висувати свої вимоги. Цього можна досягнути й у великому місті, й серед природи. Торо визнає це і пише, що людина мисляча завжди одинока і що самотність не вимірюють фізичною відстанню між однією людиною та іншими людьми [376]. Подібно до поганої самотності, добра самотність може тривати навіть поруч з іншими, хоч і за умови, що індивід ментально відокремлює себе від тих, хто навколо.

Людина може бути серед інших фізично, але однаково перебувати в стані самотності, коли вона не вступає у взаємодію з ними через те, що замріяна, заглиблена в свої думки або дуже зосереджена на якомусь завданні. У вступі до цієї книжки я наводив думки різних авторів про самотність у великому місті, де людина може почуватися невимовно самотньою в оточенні безлічі людей; у цьому випадку мова йшла про погану самотність. Але велике місто також дає можливість пошуку доброї самотності. У великому місті можна користати з того типу самотності, який вимагає анонімності, а вона менш доступна в невеликих містах, де більша ймовірність зустріти когось зі знайомих, хто порушить твою самотність. Також важливо, наприклад, не ходити щодня до одної і тої ж кав’ярні, бо її працівники швидко почнуть впізнавати тебе і можуть вгадати твоє замовлення — більшість із нас все-таки істоти звички — і тоді бажана анонімність утрачається, тому що працівники кав’ярні або її завсідники кивають тобі і складається враження, що вони тебе знають, хоча насправді їм не відомо про тебе нічого суттєвого.

Приватне життя — це певним чином інституціоналізована версія доброї самотності, простір, де ти маєш можливість повернутися до самого себе. Практична недосяжність доброї самотності в тоталітарному суспільстві має пояснення: приватне життя у ньому зруйноване. Тоталітарне суспільство влаштоване так, що не залишається простору для приватного. Таке суспільство, натомість, створює щонайвищий рівень поганої самотності. Добра самотність є простором свободи, а становлення приватної сфери — вирішальна складова закріплення такої свободи. Фрідріх Гайек пише: «Отже, свобода передбачає, що індивід має гарантовану приватну сферу і що в оточенні є низка обставин, до яких інші не можуть утручатися» [377]. Визначення «приватного» змінюється залежно від часу і місця, а приватне життя має свою історію [378]. Проте здається, що кожна культура має певне уявлення про приватне життя [379]. Свобода повинна бути свободою вибирати на власний розсуд, як прожити життя, і це передбачає наявність приватного життя, бо воно є тією сферою, де ця свобода може бути сформована. По суті, приватне життя формує незалежний простір, де можна присвятити собі час, порозмірковувати про себе, де можна забути себе або дати волю тим своїм сторонам, які за інших обставин не могли б бути виражені, а в деяких випадках, можливо, взагалі не були б виражені за межами цього простору. Деякі аспекти нашого життя можуть існувати лише за умови, що ми залишаємося цілком наодинці з собою. «Я» у вірші Danse Russe Вільяма Карлоса Віль­ямса, цитованого на початку цього розділу, не робить нічого поганого, але він не хотів би, щоб його бачили інші. Цю сторону себе він може виразити лише тоді, коли перебуває на самоті. Притулок Супермена називається Фортеця Самот­ності (The Fortress of Solitude), це єдине місце, де він справді може бути самим собою і не мусить видавати себе за іншу персону для світу назовні. Нам, не супергероям, також потрібен такий простір. Як пише Джон Стюарт Мілль: