Ларс Свендсен - Філософія самотності

У першій зі своїх «Лекцій про призначення вченого» Й.Ґ. Фіхте стверджує, що вчений — це передусім людина, а будучи людиною, він також є істотою соціальною. Тому вчений житиме в опозиції до власної природи, якщо ізолює себе і вибере самотність [387]. Говорячи про етику, Фіхте наголошує: навіть якщо самотнє споглядання може бути корисним для мислителя, мета цього споглядання передбачає спілкування з іншими людьми [388].

Більшість людей, які пишуть книжки, можуть робити це, лише перебуваючи на самоті, в добрій самотності. На цьому наголошує Марґеріт Дюра: «Написане ніколи не може постати без самотності того, хто пише. Без самотності воно розсипається, стає анемічним у своєму прагненні того, про що потрібно писати... Для того, хто пише, завжди має дотримуватися відстань від інших. Самот­ність. Це самотність автора, самотність писання» [389]. Однак ціль самотнього писання полягає в тому, що написане знайде читача. Навіть з огляду на вагому причину мого писання — що написане мною має бути прочитане іншими — я не в змозі писати, якщо хтось у цей час заглядає мені через плече. Тоді я стаю надто сором’язливим і не можу зосередитися на тому, що пишу. Велика частина проведеного в самотності часу має стосунок до наших відносин з іншими, до того, як нам разом існувати у світі. Навіть обираючи самотність, ми залишаємося соціальними істотами.

У розділі 3 обговорювалися деякі з тестувань поганої самотності. Існує тестування і для позитивної самотності — Preference for Solitude Scale (1995). Через значне збільшення кількості людей, які обирають жити і проводити відпочинок наодинці, можна припускати, що рівень самотності збільшується, однак я не знайшов жодного дослідження, яке б пропонувало показники у часовому огляді. Можна, до речі, зауважити, що частота перебування наодинці та радість від цього більше співвідносяться з тим, що індивід просто насолоджується цим станом самим по собі, не прагнучи уникнути соціальних контактів [390]. Навіть якщо люди воліють жити і проводити відпочинок наодинці, вони, здається, менше, ніж будь-коли, по-справжньому залишаються на самоті, тому що хронічно перебувають у взаємодії з іншими, не в останню чергу за допомогою постійно доступних електронних засобів зв’язку.

Ми живемо в час, коли більшість із нас взагалі не має змоги залишитися сам на сам із собою, коли телефонні розмови, текстові повідомлення, Twitter, Facebook, Skype тощо гарантують нам хронічну взаємодію з іншими. Добра самотність доступна нам менше, ніж раніше, і не в останню чергу через те, що ми вирішили заповнити соціальністю простір, в якому така самотність могла б виникнути. Найбільша проблема самотності нашого часу полягає, мабуть, не так в тому, що в нас надто багато поганої самотності, а в тому, що надто мало самотності доброї. Добра самотність під загрозою, коли ми — від нудьги, занепокоєння, невпевненості або лінощів — надто швидко хапаємося за інших під час зустрічі чи по телефону або комп’ютеру, замість того, щоб залишатися в усамітненому стані. Ми даємо схопити себе — або надто легко поступаємося — відволіканню. Цікаве слово: «від-волікання», тягти геть від чогось. Нас тягнуть геть від самих себе.

У 1937 році Бертран Рассел стверджував, що ми втратили добру самотність [391]. Те саме стверджує Одо Марквард: ми багато в чому втратили «здатність до самотності» [392]. Та що насправді означає «здатність до самотності», крім очевидного пояснення, що йдеться про здатність бути самотнім? Марквард пише: «Здатність до самотності — це передусім зрілість» [393]. Дещо дивне твердження, але річ у тім, що для зрілості особа має бути здатна одна, не опираючись на інших, виступити за свої переконання. За словами Канта, Просвітництво — це перемога людини над такою незрілістю [394]. Тож потрібно додати, що зрілість, про яку пише Кант, є інтелектуальною, тоді як у неспроможності до доброї самотності йдеться більше про емоційну незрілість. Труднощі самотності в тому, що насправді потрібно перебувати в стосунку з самим собою і вміти віднайти в ньому спокій. Якщо цього спокою не вистачає, ми прагнемо відволікання, яке відтягне нас від самих себе. Паскаль пише так:

Ми шукаємо не цього м’якого і спокійного вжитку, який дозволяє думати про наше нещасне становище, і не небезпек війни чи мозолів посади, а метушні, яка відвертає наші думки від нашого становища і розважає нас.

Ось чому люди так люблять гомін і бучу. Ось чому ув’язнення така страшна кара; ось чому втіха самотності — річ неосягнéнна [395].