Ларс Свендсен - Філософія самотності

Подібну думку про те, що самотність є передумовою пізнання і автентичного життя, знаходимо також у відомому романі Даніеля Дефо «Робінзон Крузо» (1719). Цей роман — повчальна розповідь про силу очищення, властиву самотності. Спершу Робінзон постає торговцем, зіпсованим і через своє оточення, і через власну марнотратну природу. Покинутий напризволяще на острові, він починає жалкувати про своє грішне життя, і його ставлення до Бога змінюється. Наприкінці Робінзон показує себе справді добрим християнином, коли навертає до християнства язичника П’ятницю. Лише після перетворення на нову і кращу людину Робінзон може повернутися до суспільства. Така моральна фабула мала означати, що, очевидно, самотність має подвійну природу — вона може як зламати людину, так і уможливити нове і краще її ставлення до самої себе та інших людей.

Добра самотність не обов’язково буде доступна тому, хто її шукає. Прикладом цього є Жан-Жак Руссо. Його книжка «Мріяння самотнього мандрівника» (1776—1778) на перший погляд дає позитивний образ самотності, але якщо поглянути прискіпливіше, виявляється, що вона значно амбівалентніша. Текст Руссо своєрідний, оскільки в ньому трапляються численні запевнення, наскільки прекрасно йому в самотності, і водночас, якщо читати між рядків (а іноді про це написано прямо), стає зрозуміло, що все якраз навпаки [366]. Руссо вважає себе вигнанцем, самотнім генієм. Перша мандрівка задає тон: «Отож я самотній у світі, без брата, без сусіда, без друга — без жодного товариства, сам-один. Тих, хто найбільш товариський і відданий, всіх як одного засуджено на вигнання від ближніх. У своїй витонченій ненависті вони шукали найгірших тортур для моєї вразливої душі і насильно порвали всі узи, що поєднували мене з ними» [367]. Текст переважно показує параноїдальні фантазії про зловмисні змови ворогів супроти нього. В «самотніх» мандрівках Руссо інші люди настільки хронічно присутні в його свідомості, що мандрівка майже втрачає свій характер самотності. У житті Руссо самотність була постійно присутньою. Як бачимо, крайньої форми вираження у Руссо набувають багато тих рис, котрі особливо притаманні самотнім — наприклад, підозрілість, егоїзм, негативне ставлення до інших людей, сприйняття себе особливішим за інших, тощо. Він мав друзів, але незмінно руйнував ці дружні стосунки. Складно не назвати Руссо паскудою, але сам він пише: «сумніваюся, чи є на світі людина, яка завдала іншим стільки болю, як я» [368].

У філософії Руссо самотність є і вихідним пунктом, і кінцевим призначенням людини. Саме самотність переважає в природному стані, коли люди є вільними, рівними, самодостатніми і без упереджень. «Природна людина існує сама по собі; вона — числова одиниця, абсолютне ціле і належить лише до самої себе або до рівного їй» [369]. Природна людина самотня, дика, щаслива і добра [370]. Як згодом завважуватиме Кант, природний стан настільки райдужно описаний у працях Руссо, аж незрозуміло, чому він відмовився від нього [371]. Руссо не має іншої відповіді, крім посилання на «випадковий збіг» [372], а також якесь загальне виправдовування «природними умовами» [373]. В природному стані людини переважає самотність, і це — добра самотність. Цивілізована людина — нещасна й аморальна, зіпсована цивілізацією, вона втратила добру самотність. Мета людського життя полягає в тому, щоб відновити таку самотність, бо лише у ній людина може бути по-справжньому щасливою.

Норму для життя людини Руссо визначив у ранніх працях, написаних іще перед досвідом самотності у «Мріяннях самотнього мандрівника»; можна було б повірити, що ці описи є втіленням земного щастя, але це не так. У п’ятій, а також другій і сьомій його «мандрівках» образ самотності позитивний, але в усьому тексті відчутні якась туга, сум і відчай. Самот­ність характеризується безпечною, зокрема, в першій і восьмій «мандрівках» Руссо стверджує, що в самотності ніхто не може завдати йому кривди. Добра самотність описується як стан цілковитої присутності людини в теперішньому моменті, коли вона відчуває майже містичну єдність і гармонію зі світом. Це стан, коли людина самодостатня, ніби Бог. Руссо так і не зміг залишитися в самотності, щоразу він повертався до спільноти людей, хоча ніколи не відчував себе її частиною, і це викликало нові конфлікти, які значною мірою були для нього духовним рушієм. Аналогічно до питання, чому людина покинула природний стан, якщо він такий прекрасний, треба запитати, чому Руссо завжди відмовлявся від самотності, якщо вона була такою неймовірною? Руссо змальовує образ абсолютно ідеальної самотності, але реальна самотність завжди стає розчаруванням.