Джон Фаулз - Арістос

На обкладинці використано картину Віктора Рибачука «Альбер Камю». Перекладач щиро дякує за допомогу доктору філософських наук Анатолію Тихолазу, кандидату філософських наук Тимофію Мотренкові, фахівцеві з англійської філології Віктору Горлову, а також усім, хто сприяв підготовці і публікації цього перекладу.

Ця книга вперше була опублікована всупереч порадам майже всіх, хто читав її. Мені казали, що вона зробить мій «імідж» непривабливим, та я впевнений: моя думка, що сприятливий «імідж», ймовірно, не має великого людського — чи літературного — значення, важила б дуже мало, якби за мною не було роману-бестселера. Я скористався тим «успіхом», щоб видати цю «невдачу», і тому обвинувачення в несумлінній впертості зустрічаю відкрито. У впертості я мушу визнати свою вину, але не у відсутності сумління, тому що я діяв тільки у відповідності з тим, що мною написано.

Мій головний клопіт в «Арістосі» [1] «Арістос» узято з давньогрецької. Це слово має форму однини і значить приблизно «найкращий для даної ситуації». Наголос на першому складі. (Прим. авт.) — зберегти свободу індивідуальності на противагу всьому тому тиску-до-конформізму, який загрожує нашому століттю; прикладом такого тиску, спрямованого на нас усіх, а особливо на кожного, хто досяг публічного визнання, є ніби навішування ярликів на людину у відповідності до того, як вона здобуває гроші і чим уславилась, — до того, як інші люди здебільшого прагнуть її використати. Назвати людину водопровідником — це описати один її бік, але водночас затемнити розмаїття інших. Я письменник, і я не хочу ніякого більшого обмеження свободи, ніж те, що я виражаю себе в друкованому слові. Таким чином, головною особистою причиною написання цієї книги було оголосити, що я не збирався входити до клітки, на яку навішали ярлик «романіст».

Проте дратував якраз не сам зміст книги. Дратувала й манера — категоричний спосіб, яким я розкривав свої погляди на життя. Але вона теж брала витоки в бажанні плекати індивідуальність. Заявляючи відверто, що я думаю, я сподіваюсь примусити вас сказати собі відверто, що видумаєте. Я не розраховую, на згоду. Якби я хотів того, мені би спід було писати в зовсім інших формі й стилі і посолодити свої пігулки звичайним цукром. Одне слово, я не захищаю докази.

У нашому світі дуже поширена думка, що філософію слід залишити філософам, соціологію — соціологам, а смерть — мертвим. Я вважаю, що це одна з великих єресей — і тираній — нашого часу. Я цілком відкидаю той погляд, згідно з яким, у питаннях, що стосуються всіх (таких, як смисл життя, природа доброго суспільства, обмеження умов людського існування), право на висновки має тільки спеціаліст — та й то лише в своїй власній дисципліні. Слава Богу, знаки «Стороннім вхід заборонено» в нашій країні зустрічаються дедалі рідше, але вони досі ще, як гриби після дощу, з’являються довкола обгороджених високими мурами станів нашого літературного та інтелектуального життя. Попри всі наші досягнення в техніці ми, поза вузькопрофесійними галузями, в розумовому відношенні є одним з найлінивіших і вівцеподібних поколінь, які будь-коли існували. Ще одна мета цієї книги — підвести до думки, що основна причина, чому невдоволеність смислом життя переслідує наше століття, як оптимізм переслідував вісімнадцяте, а самовдоволення — дев’ятнадцяте, полягає якраз у тому, що ми губимо з поля зору наше найголовніше людське родове право: мати власну думку про все, що нас стосується.

Користуючись тим же методом, що і Нельсон, щоб не читати небажані сигнали, деякі критики до того ж побачили в цій книзі і вдвох моїх романах — «Колекціонерові» і «Магові» — докази того, що я — прихований фашист. Все своє свідоме життя я вважав, що єдина розумна політична доктрина, якої слід дотримуватись, — це демократичний соціалізм. Але в що я не вірив ніколи, то це в квазі-емоційний лібералізм того різновиду, що став популярним за останні двадцять років; такі погляди більше личать аванґардовим суспільним колам та модним газетам, аніж глибоким переконанням чи обдуманим спробам знищити реакцію. Я так само не схиляюсь до теорії, ніби соціалізм є завоюванням тільки пролетаріату і ніби провідна партія в соціалістичній політиці повинна завжди бути за голосом організованого робітництва. У становленні соціалізму ми можемо значною мірою завдячувати тред-юніоністському рухові; але настав час, коли пуповина перерізана.