Джон Фаулз: Арістос

53 Цілому властива ситуація, в якій принципи і події — все, а індивідуальні предмети — ніщо. Оскільки в такому разі воно повністю байдуже до індивідуальних предметів, «Бог» повинен повністю симпатизувати цілому. Але він виражає свою симпатію небуттям і своєю цілковитою непізнаваністю. Він є у-вей і у-мінґ, бездіяльне і безіменне.

54 Дао де цзін:

LXVII. Якби воно було схоже на яку-небудь річ, то ще задовго до теперішнього часу воно б стало незначним.

LVII. Мудрець каже: я нічого не роблю, і люди змінюються самі. Я надаю перевагу спокою, і люди виправляються самі. Я не втручаюсь, і люди процвітають самі.

LI. Воно дає міріадам життя, проте нічого не вимагає у власність; воно допомагає їм, проте не запитує про вдячність; воно піклується про них, проте не користується владою.

X. Чи зможете ви любити людей і керувати державою, не вдаючись до дій?

55 Якщо індивідуальна річ страждає, то ціле може і не страждати. Це може відбуватись тільки в світі індивідуалізованої матерії, в якій ризик, час і зміни є фундаментальними особливостями.

56 Поняття безмежності не допускає ніякої іншої мети окрім мети безмежності. Якщо ми переживаємо відчуття щастя, то лише завдяки тому, що матерія у формі людської істоти, переживаючи щастя, служить меті безмежності, яка є підтримкою безмежності. Тому що бути щасливим від існування значить хотіти продовжувати існування.

57 Але якщо мета цілого — просто продовжувати себе, то в чому полягає необхідність еволюції, причинності, складних фізичних законів? Навіщо переживання насолоди, не кажучи вже про усвідомлення насолоди? Чому б існуванню не бути вічним каменем у вічній порожнечі або безмежною хмарою статичних атомів? Відповідь завжди здавалась людині простою. Боги хочуть, щоб витвором їхніх рук милувалися; вони бажають узливань, псалмів і жертв. Але це стара і згубна єресь антропоцентричного всесвіту, в якому ми, люди, — Меншість, а вся нижча решта творіння — Більшість. В такому всесвіті ми мусимо припускати наявність дуже активного бога; бога, який багато в чому на нашому боці, підозріло упередженої фіґури, щоб правити цілим.

58 Тоді чому взагалі матерії слід існувати? Якщо єдиною метою безмежності є безмежність, один-єдиний атом водню мусить здаватися зайвим. Але безмежність, як і час, не може існувати сама. Час у собі, абсолютний час, не існує, він завжди відносний щодо певного спостерігача або предмета. Без годинника я кажу: «Я не знаю, котра година.» Без матерії час сам по собі непізнаваний, і безмежності не існує.

59 Час — функція матерії, і тому матерія — це годинник, який робить безмежність реальною. З нашого дуже особливого людського погляду деякі зміни у формі матерії — такі, як скачок у розмірах мозку антропоїда, поява самосвідомості, відкриття знарядь праці, мови — є непохибним доказом деякого добродійного загального замислу нас. Але гіпотетичному сторонньому спостерігачеві може здатись, що це просто результат впливу часу на матерію. Він побачив би в цьому не проґрес, а процес, тому що теперішня складність матерії насправді могла б здаватись занепадом, виродженням, надмірним оздобленням.

60 Цьому зовнішньому спостерігачеві всі особливі привілеї, яких ми вимагаємо для свого виду, все пір’я на нашому капелюсі, можуть здатися таким же абсурдом, як екзотичне церемоніальне вбрання якого-небудь тубільного вождя, і мати не більше значення, ніж для землеміра — квіти в моєму саду. Мої квіти можуть значити для мене дуже багато, але я не можу припускати, що мета еволюції — дати їх мені.

61 Те, що ми називаємо еволюційним прогресом, не є таким для будь-чого іншого, крім нас. Сам термін «еволюція», з його припущенням розвитку-з-чогось, хибний. Ми схожі на спостерігача в ядерній фізиці, який спотворює природу частинки, що спостерігається, самим актом спостереження.

62 Ця байдужість процесу до індивідуальних предметів, що його складають, цей «Бог», який є ситуацією, а не особою, і який не втручається, ця сліпа одержимість утвердженням безмежності— все це, як може здатись, залишає людський світ нестерпно порожнім. Але навіть тут можна виявити докази загальної симпатії. Як ми можемо цього не бачити? Не будучи істотою в нашому розумінні істоти, не втручаючись, «Бог» є для нас застереженням, що homo sapiens , подібно до будь-якої іншої форми матерії, не необхідний, а випадковий. Якщо наш світ буде знищений — і ми разом з ним — ціле не постраждає. Це безумство ілюзія, успадкована нами від найвіддаленіших предків, — гадати, що вдячний молебень може вплинути на перебіг подій і що ці людиноподібні проекції нашого власного приймання бажаного за дійсне можуть від нашого імені втручатися в процес.