Ксана Рейлі - P.S. Я навчу тебе знову…

– Якимось дивним чином ми від Аріни перейшли до багатих і бідних, – зауважила я й замислилась.

– Ми просто говорили про її прямолінійність.

– Ну, от ти вважаєш, що це гарна риса характеру? – запитала я й почала насипати чай у кухлі.

– Порівняно. Якщо вміти її контролювати й часто стримуватися – то так, це непогана риса характеру, якої тобі, до речі, бракує.

– Знаєш, а я не сказала б, що вона з цією рисою досягла неабияких успіхів, – дещо роздратовано мовила я.

– Ти чула її історію лише поверхнево, але вже дійшла якихось висновків. Не суди про людину за її виглядом і лише після однієї короткої розмови.

– Це саме треба сказати їй. І взагалі, це все вона почала. – Я наливала окріп у кухлики, відчуваючи, що злюся. – Сказала, що їй не подобається мій вигляд, що мені не варто приходити сюди в цьому образі. Можна подумати, вона інакша.

– Ще одна твоя проблема, – сказав він, і я трохи похмуро подивилася на нього. Чоловік підійшов трохи ближче й показав на мене пальцем. – Ти дуже швидко запалюєшся. Через просте зауваження чи критику ти дратуєшся. Я вже давно це в тобі помітив, і те, що ти зараз говориш, не має сенсу, адже вона не зробила жодного зауваження щодо твого зовнішнього вигляду. Аріна просто захотіла показати тобі, що тут варто бути справжньою, без стін і меж, які ти сама вибудовуєш у своїй голові.

– Ну, гаразд, можливо, я трохи різко на все реагую, але мені не подобається, як вона до мене ставиться, – відверто сказала я, склавши руки на грудях. – Ще й називає мене принцесою.

– Ну, ти не можеш усім подобатися, тому… – Остап розвів руками.

– Можна запитання? – Я поглянула на нього. Він потер свою щетину та спрямував погляд чорних очей на мене, а потім просто кивнув. – Як ти зрозумів, що мені потрібна допомога?

– Я знав, що ти колись про це запитаєш. Скажімо так, у мене є особлива здатність розпізнавати зломлені душі. Можливо, колись поділюся з тобою цією технікою, а поки що – це таємниця. – Він підморгнув.

Повернулася Аріна з печивом і цукерками. Я не мала бажання тут сидіти, але зараз було не так і погано. Аріна сіла на підвіконня з чаєм і почала розповідати, як упала в магазині, намагаючись добігти до каси швидше за якогось дядечка з переповненим кошиком. Навіть я усміхнулася, адже їй це все ж не вдалося й вона була змушена дуже довго стояти в черзі, поки обслуговували того дядечка.

– Чуєш, а ти що, боїшся, що там наркотики? – запитала Аріна в Максима, який боровся з наркозалежністю. Мені хотілося закотити очі ледь не до неба, а Остап просто похитав головою. – Стоїш, тягнеш той чай… Та візьми собі щось. Я що, дарма в магазин ходила?

– Я просто не звик до таких речей, тому не дуже люблю солодке, – відповів хлопець і знову надпив свій чай.

– Щоб ви розуміли, – почав пояснювати Остап, – у дитячому будинку цукерки – це та ще розкіш. Особливо так було в ті роки, коли я там жив. Тепер є дуже багато різних благодійних організацій, які допомагають. До речі, ми з моїм добрим другом займаємося ось такою благодійністю. У нас залишився місяць до Дня святого Миколая, хочемо купити дітям подарунки, а також знайти якихось спонсорів чи волонтерів. Ну, і нам потрібна підтримка. Хто бажає долучитися?

– Я! – крикнула Аріна й підняла руку.

– Я навіть не сумнівався, – сказав їй Остап.

– Ну, я міг би, але мені поки що важко повертатися в це місце, – заговорив Макс, а Остап кивнув.

– Я тебе дуже добре розумію.

Тарас теж відмовився, адже хлопець-інвалід сам потребував допомоги. Іван і Катя вже далеко не в тому віці, щоб ходити по магазинах і вибирати подарунки, а потім розвозити їх.

– Ну а ти, Марто? – запитав Остап і зацікавлено подивився на мене.

– Я хотіла б долучитися, справді. Ніколи таким не займалася, але дуже хочу спробувати, – тихо відповіла я, і чоловік радісно сплеснув у долоні.

– Щиро дякую всім за сьогоднішнє заняття, але мені вже треба бігти додому. Ви теж довго не затримуйтеся. До зустрічі в неділю!

Він надягнув свою куртку й попрямував до виходу. Я дивилася йому вслід, відчуваючи, як у мені зароджується надія: скоро все зміниться.

– Ей, ти йдеш? – запитала в мене Аріна, коли я стояла, дивлячись в одну точку.

– Ох, так, просто задумалась, – швидко сказала я й помітила, що всі вже збираються.

– Про Остапа? – У неї на обличчі з’явилася дивна посмішка. Я похмуро подивилася на дівчину.

– Ні, чому я маю про нього думати? – Я почала надягати пальто, а вона лише знизала плечима.