Ксана Рейлі - P.S. Я навчу тебе знову…

– Ну так. – Вона знизала плечима й підійшла до Олени, яка, напевно, не надто зраділа поповненню в їхній компанії.

– Не знаю, – відповіла я, а потім чомусь замислилась. – Хоча… Так! Я йду з вами.

– Супер! – радісно скрикнула Ярина, а Олена лише невдоволено подивилася на подругу.

Я надягла пальто й почала складати речі в сумочку. Цікаво, які ці дівчата за межами університету? От і дізнаюся. Якщо не сподобається, просто не буду більше з ними спілкуватися. Як відштовхнути людину? Правильно, усіма способами уникати її.

Ми зайшли до кафе в центрі міста й сіли за один зі столиків. Дівчата обговорювали якусь свою знайому, а я геть не розуміла, про що вони. Згодом нам принесли меню, і я взялася зосереджено його читати. Давно не бувала в якихось закладах, хоча раніше залюбки ходила. З моєю колись найліпшою подругою ми мали звичку щотижня відвідувати нове кафе, ресторан чи просто якусь кав’ярню. Ну а цей заклад, схоже, відкрився нещодавно, бо раніше я його не бачила.

– Що ви будете? – запитала Ярина, розглядаючи меню.

– Я хочу їсти, тому пропоную взяти піцу на всіх, – відповіла Олена й подивилася на мене.

– Я не заперечую, – відповіла я й закрила меню.

– Чудово! – Ярина покликала офіціанта та зробила замовлення. – Дівчата, я сьогодні такого хлопця на зупинці бачила! Він такий, як із книг, їй-богу. Я ледь не закохалася в нього.

– Ні, не вірю я в таке. – Олена похитала головою. – Із власного досвіду скажу, що кохання з першого погляду – це все дурня.

– Але ж коли ти бачиш людину, у тебе відразу складається про неї певне враження, – засперечалася Ярина. – Вона тобі може сподобатися або ні.

– Це радше симпатія, але аж ніяк не кохання. – Олена важко видихнула. – Зовсім у нього не вірю. Потрібно свідомо ставитися до стосунків. Та й узагалі, якщо в тебе є хлопець, це тебе до чогось зобов’язує, а мені це непотрібно, бо краще бути самостійною й незалежною дівчиною.

– Хіба тобі не хочеться, щоб хтось просто зателефонував тобі, надіслав якесь миле повідомлення чи запросив тебе на побачення? – втрутилась у розмову я, усміхнувшись. – Я теж колись думала, що кохання – це зовсім неважлива річ, доки один випадок не зруйнував усе. Знаєте, треба цінувати те, що маєш. Я впевнена, уже скоро з’явиться той, завдяки кому ти зміниш свої погляди.

– Ну не знаю. – Олена подивилася на Ярину. – Просто бути самою так добре. Ніхто тобі не вказує, не виносить мозок, не влаштовує сцени безглуздих ревнощів. Живеш собі на втіху.

– Звісно, але одноманітність набридає, – сказала я.

– А в тебе є хлопець? – раптом запитала Ярина й кивнула на мою обручку. – Чи це вже наречений?

– Т-так, – ледь чутно вимовила я, ковтаючи клубок у горлі, – тобто ні.

– Ясно, – мовила дівчина, ніби розуміючи, що я не хочу про це розповідати. – О, нашу піцу несуть.

Дівчата ще щось розказували й обговорювали, а я просто слухала й інколи кидала свої фрази. Не скажу, що мені не сподобалося спілкування з ними, але й подругами я їх поки що не назвала б. Не дивно, що Ярина вирішала запитати в мене про обручку, але я не змогла дати їй ніякої відповіді. Ще зарано було розповідати їй про свою біду.

На пари ми все ж повернулися – саме була остання з них. Олена вперто намагалася нас відмовити, але на семінарське заняття ми мали таки піти.

Додому я поверталася в доволі гарному настрої, уже якось звикла до цієї буденності. Сьогодні ще й зайшла в магазин і купила деякі продукти. Напевно, треба буде сказати тітці, що я хочу знайти роботу. Навряд чи вона заперечуватиме, адже це теж певною мірою спілкування й новий колектив. А от знайти таку роботу, щоб була до вподоби, дуже складно. Уже ввечері, шукаючи вакансії в Інтернеті, я вкотре переконалася в цьому.

– Марто, я вдома! – крикнула тітка з коридору, коли прийшла з роботи.

– Привіт, – озвалася я, щойно вона зайшла до вітальні.

– Я так утомилася. – Вона сіла на диван поруч зі мною. – Добре хоч, що завтра вихідний. Ти що робиш?

– Шукаю роботу, – відповіла я, і тітка здивовано поглянула на мене. – Не буду ж я завжди сидіти в тебе на шиї.

– Та це ж чудово. – Вона усміхнулася. – Я рада, що ти нарешті намагаєшся вписатися в наше суспільство. Ти ж знаєш, що мені не шкода для тебе грошей, але якщо ти справді хочеш працювати, то я буду дуже щаслива.

– Дякую. – Я усміхнулась і міцно взяла її за руку. – Ти завжди мене підтримуєш, а я навіть не знаю, як віддячити тобі. Насправді, дуже рада, що життя залишило мені тебе.