Ксана Рейлі - P.S. Я навчу тебе знову…

– Марто, підійди, будь ласка, до мене на хвилинку, – сказав Остап, коли вже був у коридорі.

Я невпевнено попрямувала до нього, бо досі почувалася тут ніяково. Ці невідомі мені люди, ці обставини лякали мене. Може, з часом звикну.

– Ну і як тобі тут? – просто запитав він і глянув мені в очі.

– Цікаво, – відповіла я та схвильовано почала перебирати пальцями. – Коли ти бачиш людей із такими ж зламаними долями, то розумієш, що не лише тобі тяжко.

– Я не змушую тебе приходити сюди, але все ж дуже раджу. Як я й казав, одне заняття перекриває твій один пропуск.

– Я прийду ще на одне заняття, а там подивлюся, – тихо сказала я й помітила, що він ледь усміхнувся кутиками вуст.

– От і чудово. Наступне заняття в середу. Сподіваюся, ти справді прийдеш.

– Дякую, – ледь чутно відповіла я, а він лише кивнув.

– До зустрічі на наступному занятті, – голосно мовив Остап, щоб його всі почули, і просто пішов геть.

Я підійшла до столу, де зібрався гурт цих людей. Аріна вже встигла приготувати для всіх чай, а ще поклала якесь печиво й цукерки. Я усміхнулася, побачивши свої улюблені – кокосові, з молочною начинкою.

– Тобі з цукром? – запитала у мене дівчина.

– Що? – Я похмуро подивилася на неї.

– Чай! – сказала вона й закотила очі.

– Так, – відповіла я, і вона простягнула мені чашку.

– Як ти дізналася про ці тренінги? – запитала дівчина й узяла собі шоколадне печиво.

– Остап Сергійович сам дав мені візитку, – пояснила я й надпила чай – такий гарячий, що можна було обпектися.

– Остап Сергійович? – засміялася дівчина, а я насупилась. – Ти серйозно його так називаєш? А ти знаєш, скільки йому років? – Вона уважно подивилася на мене, а я похитала головою. – Двадцять дев’ять!

– Він – мій викладач, – сказала я, і вона завмерла з виразом подиву на обличчі.

– Жартуєш? – Дівчина чомусь голосно засміялася. – Ти перша студентка, яку він сюди привів.

– І я маю радіти цьому? – буркнула я й насупилася.

– Узагалі не розумію, навіщо він викладає, якщо ненавидить це заняття.

– А ти багато про нього знаєш, – зауважила я.

Дівчина кивнула.

– Він доволі відвертий зі своїми пацієнтами. – Вона скривилася, промовляючи останнє слово. – Ненавиджу, коли нас називають «пацієнти», але так воно і є. Він часто розповідає щось про себе, але всю його історію не знає ніхто. За шість курсів я вже багато чого про нього чула.

– Ви і спілкуєтеся радше як друзі, не так, як інші. – Я уважно поглянула на неї.

– Він просто вже звик до моєї присутності. Ну а я люблю спілкуватися з людьми як з друзями.

– У тебе така цікава зовнішність, – зауважила я, і сама не розуміючи чому.

– У тебе теж. – Вона прискіпливо подивилася на мене. – Тобі личить червона помада, але не знаю, чи варто взагалі фарбувати губи, ідучи сюди. Я так розумію, це образ, за яким ти намагаєшся приховати свої справжні почуття.

– Ну, ти теж у своєму образі, то чому я маю від цього відмовлятися? Мені так легше, тож не думаю, що ти та людина, яка може робити мені якісь зауваження, – дещо роздратовано сказала я й підійшла до вішака.

– Інколи треба бути простішою, – порадила Аріна, коли я надягала своє пальто. – Якщо далі житимеш у цьому образі, то навряд чи знайдеш собі друзів.

– Відколи це ти стала психологом? – Я подивилася на неї та склала руки на грудях. – Мені здається, що ти сюди не заради цього приходиш. І чому ти взагалі вирішила, що мені потрібні друзі? Гадаєш, у мене їх немає? Твоя правда. У мене нема нікого, тому я і прийшла сюди. І якщо мені легше приходити саме в такому образі, то так я й приходитиму. Бувай!

Не знаю, чому вона мене так розлютила. Взагалі не розумію, навіщо було торкатися цієї теми з моїм образом? У нашому світі червона помада вже не символ спокуси, гріховності й безчестя. Я ж нічого не казала їй про колір волосся чи пірсинг, хоча впевнена, що це геть не справжня вона. Найімовірніше, це спосіб її самовираження. Хоче довести щось світові чи бунтує проти сім’ї. Я не та людина, яка має право її засуджувати, але у своїй проблемі винна лише вона. Можливо, це лише частина її історії, але мені зовсім не сподобалося те, що вона вирішила роздавати мені поради.

Давно в мене не було таких різних емоцій, тож я навіть не знала, як на це реагувати.

Холодний вітер обдував мені обличчя, коли я прямувала вуличками живого міста. Хтось повертався з роботи, хтось гуляв у компанії друзів, а хтось ішов поруч із дорогою йому людиною. Проте були такі ж, як і я, самотні й розгублені. Люди, які нічого не відчували, не бачили сенсу життя та просто існували. У кожного з них своя історія, яку ховають ці темні вулички.