Ксана Рейлі - P.S. Я навчу тебе знову…

– Ох, Марто, облиш. – Вона обійняла мене, і я відчула на очах сльози. – Ти неймовірна дівчина й заслуговуєш бути щасливою. І я впевнена, що так і буде.

Ми ще трохи посиділи мовчки, а потім пішли готувати вечерю. Шкода, що в тітки Люди нема дітей – вона була б чудовою мамою. На жаль, доля обділила її цим так само, як і заміжжям.

Зранку я прокинулася з великим небажанням іти на пари, але це вже стало звичкою, тож я, як завжди, встала й почала збиратися. З кожним днем ставало холодніше, адже лише місяць залишився до початку зими, а я ще носила чорне пальто. Мій зимовий пуховик був яскраво-червоним, тому тепер був недоречним. Доведеться придбати собі нову чорну куртку. Я підійшла до дзеркала й помітила, що стала краще виглядати. Обличчя вже не було таким блідим, а синці під очима майже зникли. Та й сон значно поліпшився порівняно з тим, що було раніше. Я, як завжди, намалювала стрілки, а губи підвела червоною помадою. Хай там що кажуть, але поки що інакше не буде.

– Марто, ти пам’ятаєш, що сьогодні після пар ми з тобою йдемо в кіно? – заговорила до мене тітка Люда, коли я зайшла на кухню.

– Пам’ятаю, – відповіла я, кивнувши. – Я зателефоную тобі, коли в мене завершиться лекція, і тоді десь зустрінемося.

– Гаразд. Я тут подумала, що ми можемо ще й пройтися магазинами. Раніше це тобі подобалося, тож можна купити тобі щось.

– Добре, – погодилась я й сіла пити чай. – Мені саме потрібна зимова куртка, бо в пальті скоро буде холодно ходити.

– От і чудово! Може, ти й мені допоможеш щось підібрати, бо час уже оновити гардероб.

Тітка радісно усміхнулася мені й почала готувати. Я випила чаю й поснідала, хоча раніше не робила цього. Потім уже попрямувала на факультет.

На вулиці справді було прохолодніше, ніж зазвичай. Напевно, скоро доведеться надягати куртку. Дехто й сьогодні йшов у теплому верхньому одязі й шапці. Я ж навіть шарфа не накинула, бо була в гольфі. Після чергового пориву вітру я щільніше закуталась у своє пальто й прискорила ходу. Побачивши вивіску улюбленої кав’ярні, без вагань зайшла всередину. На барі був Рома, тож я мимоволі усміхнулася, побачивши його.

– Доброго ранку, – привітався він і подарував мені свою чудову усмішку. – Вам як завжди чи каву за особливим рецептом?

– За особливим рецептом, – відповіла я й дістала гроші.

– Тут чи з собою? – автоматично запитав хлопець.

– Тут.

– Тоді сідайте, а я принесу ваше замовлення.

– Гаразд, – я кивнула й поклала десять гривень у скриньку для чайових, а потім сіла за один із вільних столиків.

Я вдивлялася у вікно, спостерігаючи за звичайними перехожими. Була лише восьма ранку, але місто вже давно не спало. Люди постійно кудись поспішають, не помічаючи звичайних радощів. Кожного поглинає буденність навчання чи роботи, і це стає твоїм єдиним заняттям. Зранку прокинутися, зібратися, бігти на пари чи на роботу, поговорити з друзями й урешті-решт повернутися додому. У такому розкладі складно викроїти час на щось інше. Мало хто захоче у вихідні йти на якісь курси чи у спортзал. А отже, ці звичні речі забирають у нас забагато часу. Переважно ми просто сидимо в Інтернеті, забуваючи про все на світі.

Рома приніс мені каву, а я все ще просто дивилась у вікно.

– Про що замислилася? – почула я поряд голос Остапа. Ну звісно, ні тобі «привіт», ні «добрий день».

– Роздуми про життя, – відповіла я.

– Можна хоч присісти біля тебе? – запитав Остап, а я здивовано поглянула на нього.

– Навіщо?

– Разом подумаємо, – чоловік знизав плечима й сів навпроти з кавою, яку, схоже, збирався пити, ідучи вулицею. – То про що думаєш?

– Про буденність, – відповіла я й видихнула. – Оце навчання, робота й інші непотрібні речі забирають у нас забагато часу.

– Чому ти вважаєш, що навчання й робота – непотрібні речі? – Він здивовано підняв одну брову та сперся на спинку стільця. – Так, завжди стає нудно, коли починає набридати ця одноманітність, але коли її нема, нам хочеться скоріше до неї повернутися. От як часто після канікул тобі хотілося повернутися до університету чи навіть до школи? Спочатку тобі подобалося сидіти вдома й нічого не робити. Іноді ти могла поспілкуватися з якимись друзями чи хлопцем. У вихідні ви могли десь погуляти, але вже за тиждень-два сидіти вдома набридало. Ти починала сумувати за тими ж одногрупниками чи навіть навчанням.

– Але ж дуже часто саме через це в мене немає часу на інші речі, – усе ж вирішила сперечатися я.

– Наприклад? – Чоловік уважно подивився на мене.