Ксана Рейлі - P.S. Я навчу тебе знову…

© Сидорак О. Я., 2021

© DepositPhotos.com / Wave-breakmedia, обкладинка, 2021

© Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», видання українською мовою і художнє оформлення, 2021

Час не лікує, не дає забути Все те, що більш не повернеться. Ці спогади вбивають та ламають люто, Коли ж та доля мені усміхнеться? Я пам’ятаю кожну ту розмову, Та як тепер без тебе важко жити, Але я вірю, що навчить мене хтось знову Сподіватись, вірити, любити…

Чи бували у вас такі миттєвості, коли здавалося, що саме зараз ви найщасливіша людина на всій планеті? Я завжди жила в любові своїх батьків. Єдина донька, яка ніколи не сперечалася й завжди прислухалася. У мене настільки близькі взаємини з матір’ю, що тепер вона – моя найліпша подруга, і єдина теж. Так, я дуже прив’язана до своїх батьків і навіть не уявляла свого майбутнього за межами нашої квартири, доки не з’явився він…

Я познайомилася з Олегом на першому курсі університету. Це було кохання з першого погляду, від якого я втратила голову. Мене не хвилювали навчання й думка батьків, єдине, що мало значення, – він. Дивно, але коли я вперше його побачила, то щось невідоме наче вдарило мене в самісіньке серце. Олег для мене став усім, тому вже за рік ми вирішили жити разом.

Залишати батьків було дуже важко, але мені, тоді ще дев’ятнадцятирічній дівчині, хотілося самостійного життя без їхньої опіки. Спочатку було складно через мою велику прив’язаність, але Олег якимось чином став для мене найважливішою людиною.

Учора я нарешті склала свій останній екзамен із цієї сесії, а хлопець чомусь вирішив, що це варто відсвяткувати. Я думала, що ми лише вдвох погуляємо містом чи, може, сходимо разом у кіно, але він повідомив, що сьогодні в нас буде сімейна вечеря.

– Марто, я зараз заберу твоїх батьків і привезу сюди, а ти поки побудь тут, гаразд? Тим паче мої мама з татом теж уже скоро будуть, – сказав Олег, коли я поралася на кухні.

– Слухай, а може, не варто влаштовувати цю родинну вечерю? У нас же не якесь свято чи річниця. Це ж просто кінець ще одного семестру, – заперечила я й подивилася в його бездонні сині очі, які зачарували мене з першого ж дня.

– Ти вже така доросла. – Він підійшов до мене впритул із широкою усмішкою на вустах. – Ще лише рік, і ти отримаєш диплом бакалавра, і час уже й про сім’ю подумати.

– Яку ще сім’ю? – засміялася я.

– Нашу. – Хлопець заправив пасмо мого світлого волосся мені за вухо й подивився просто в очі. – Сьогодні ввечері чекай на сюрприз.

– Ей, я ж не люблю сюрпризи!

– Цей тобі сподобається, навіть дуже. – Олег швидко поцілував мене в губи. – Я вже давно мав їхати, а ти мене заговорила.

– Можна я з тобою поїду? – запитала я, поклавши свої руки йому на шию.

– А хто зустріне моїх батьків? – він примружив очі. – Та й узагалі, у мене дуже серйозна розмова до твого батька, яку тобі не можна чути.

– Яка ще розмова? – здивувалася я й подивилася на нього великими очима.

– Дізнаєшся потім. – Він знову поцілував мене, а я відповіла йому зі всією любов’ю. – Я тебе не просто кохаю, а обожнюю.

– Іди вже! – з усмішкою сказала я й легенько вдарила його по плечі.

– Ей, а ти хіба не скажеш, що теж мене кохаєш? – Хлопець удав, що образився.

– Скажу лише після твого сюрпризу, – відповіла я, склавши руки на грудях.

– От же ж уперта! – крикнув Олег і попрямував до коридору.

– За це ти мене й любиш! – з усмішкою крикнула йому я.

Цікаво, чи так буде завжди? За весь час, що ми разом, у нас була лише одна серйозна сварка, яка завершилася примиренням і справжнім щастям. Хай там що, але наше кохання таке сильне, що переможе все, я знаю. Певна, що більше ніколи й нікого не зможу покохати так, як Олега. Моє серце належить лише йому…

Уже за пів години на порозі з’явилися Олегові батьки. У нас були непогані стосунки, хоча його мама й не дуже любила мене. Діна Василівна завжди була милою зі мною в присутності Олега. Коли ж його не було поряд, вона намагалася образити мене будь-яким чином.

– Привіт, Марточко! – усміхнулася вона й узялася мене обіймати.

Акторка вона пречудова, і я вкотре переконалася в її здібностях. Петро Миколайович схвально подивився на свою дружину, а потім обійняв мене й поцілував у щоку. Він був дуже доброю людиною, і я дійсно полюбила його.

– А де Олежик? – запитала жінка й безцеремонно пішла на кухню.

– Він поїхав забрати моїх батьків, – відповіла я, спробувавши усміхнутися. – Вони вже скоро будуть.