Ксана Рейлі - P.S. Я навчу тебе знову…

– Ну, і чого ви стоїте? Можете йти. – Він подивився на мене й усміхнувся. – Обожнюю таких відповідальних студентів. Сьогодні я вам усе одно ставлю ще один пропуск, і зустрінемося вже на талоні. Якщо ви дуже захочете вчитись і відпрацюєте всі заняття, які пропустили, то, може, і дотягну вашу оцінку до трієчки. До побачення, Білецька! А ми продовжуємо наше семінарське заняття…

Він так мене розлютив, що хотілося вилити каву йому на голову. Але я стрималась і показово допила її в аудиторії, а потім ще й нервово кинула стаканчик у смітник, так, щоб було чутно на весь кабінет. Викладач прискіпливо поглянув на мене, але промовчав.

– До побачення! Не знаю, правда, як вас звати. Думаю, більше не зустрінемось, – буркнула я та вийшла з аудиторії.

Перший день, і такий жахливий. А цей викладач просто нестерпний, і я не уявляю, як буду тут. А може, ну його? Може, знову засісти у квартирі й просто плакати? Згадувати їх, переглядати фотографії, мріяти, уявляти, що було б, якби Олег уцілів… Я просто не знаю, що робити далі…

Я обхопила себе руками й вирішила прогулятися серед таких знайомих стін факультету. Спогади наче оживали в моїй уяві, я знову почувалася першокурсницею – переляканою дівчинкою, яка не могла навіть знайти аудиторію. Ці спогади мене трохи потішили, тому я легенько усміхнулася. У коридорах було порожньо, та це й не дивно, адже тривали пари, а мене просто вигнали. Першого ж дня мене культурно попросили піти геть і не повертатися, але я не з тих, хто здається. Я доведу йому, чого варта. Байдуже, що душа болить, а серце крається. Я буду сильною й не покажу своєї слабкості. Зможу, витримаю, не зламаюся…

– Ох, Марто, невже це ти? – Мої розмірковування перервав чийсь голос.

– Добрий день, – привіталася я до Любові Андріївни – моєї наукової керівниці, у якої я писала свою курсову роботу торік. Ця жінка завжди мені подобалася, і я жодного разу не пошкодувала, що вирішила досліджувати вплив реклами на свідомість людини саме з нею. Тема справді була цікавою, і я відразу ж згадала, як Олег допомагав мені здійснювати соціальний експеримент на вулиці.

– Я надзвичайно щаслива, що ти повернулася. – Вона легенько усміхнулася до мене. – Знаю про твою жахливу ситуацію, але бачу, що ти змогла дати собі раду.

– Так, – тихо сказала я, хоча зовсім не була в цьому впевнена. Чи зможу я колись відпустити цю ситуацію?

– Люба моя, ти зараз на стадії примирення, і я сподіваюся, що ти не повернешся до попередніх стадій. Особливо до переживань. Ти завжди була розумною та сильною дівчинкою, а втрата – це те, що потрібно прийняти й пережити. Так, спочатку боляче й тяжко, але згодом усе одно з’явиться промінчик надії. І я дуже рада, що ти вже знайшла його.

– Дякую, – тільки й могла вимовити я.

Ця жінка сказала так багато, але не змогла описати мій стан. Вона думала, що я прийняла ту ситуацію, та де там. Кляті спогади ні на мить не давали спокою. Хіба можна так просто змиритися з утратою? Я відчувала, що й досі перебуваю на тих перших стадіях переживань і заперечення. Досі… Досі не можу повірити, що їх нема, і моє серце не зможе з цим змиритися.

– Сподіваюся, що свою дипломну ти теж писатимеш у мене? – запитала викладачка, а я силувано усміхнулася.

– Звісно.

Вона кивнула мені й пішла до себе на кафедру, а я й далі стояла, відчуваючи, як очі сповнюються сльозами. Із ким тепер я здійснюватиму соціальне дослідження? Із ким стоятиму на вулиці? Хто мене веселитиме? Як же боляче…

Наступною парою була доволі цікава лекція з політичної психології. Я намагалася уважно слухати викладача, але в моїй пам’яті сплив спогад, як Олег завжди діймав мене своїми повідомленнями, коли я сиділа на лекціях. Надсилав різні фотографії чи смішні меми. Викладачі часто робили мені зауваження, а я потім сварилася через це з Олегом. І все це мені подобалося. Я важко видихнула та продовжила слухати чоловіка середніх років, який упевнено й захопливо розповідав про чотири рівні політики. Здавалося, слухала його лише я, адже всі студенти, яких було дуже мало, щось виклацували у своїх телефонах. Дівчинка поряд зі мною так зачиталась якимось любовним романом, що навіть не помітила, як завершилася лекція.

– Уже кінець, – сказала я їй, а вона здригнулася й подивилася на мене великими очима.

– Ох, ти налякала мене, – тоненьким голосом мовила дівчина й відкинула своє темне волосся.

– Вибач, але ти так зачиталася. – Я легенько усміхнулася до неї.