Ксана Рейлі - P.S. Я навчу тебе знову…

– Це неправда! – кричала я крізь ридання. – Неправда! Ні! Ні! Будь ласка, не забирай їх! За що? Що я зробила, що ти забираєш їх у мене? Чому не я?.. Чому ти не забрав мене?!

Я рвала на собі волосся, била кулаками об підлогу й ридала, а потім… Потім мене спробували забрати, але я пручалася, кричала, штовхалася, бо мені треба було до нього. Мені треба було побачити його сині очі, почути його голос, востаннє сказати, що я кохаю його…

Рік і чотири місяці потому

Я стояла у ванній кімнаті та вдивлялася у своє обличчя в дзеркалі. Чи готова я повернутися до нормального життя? За цей рік я надто схудла й мала жахливий вигляд. Синці під очима, тьмяне волосся, червоні від постійних сліз очі. Цікаво, чи покохав би Олег таку дівчину? Напевно, він навіть не глянув би на мене. Весь рік я була в розпачі й не бачила сенсу у своєму існуванні, не розуміла, для чого живу. Не хотіла нічого й цілими днями сиділа у квартирі, переглядаючи фотографії та відеозаписи з рідними, яких утратила в один жахливий день. Емоційний зрив був настільки сильним, що я навіть не пішла на похорони. Вони не дозволили, сказали, що я не витримаю, а я послухала. Бо це була правда…

– Марто, у тебе все гаразд? – почувся за дверима голос моєї тітки Люди. Вона часто про це запитує після того випадку…

– Так, не хвилюйся, – відповіла я й дістала косметичку.

Тітка завжди намагалася підняти мене на ноги, повернути до життя, навіть приводила психологів, але всі вони стверджували, що я адекватна, що сприймаю це все нормально, тож допомога мені непотрібна. На жаль, вони не знали, що я добра акторка й теж психолог, хоч і не дипломований. Та, можливо, скоро це зміниться. Я щосили намагалася довести їм, що нормальна, що ця трагедія мене не зламала. Однак усе це було суцільною брехнею. Два місяці тому я знайшла фотографію зі своїми батьками. Вони були такі щасливі, адже того дня я вступила до університету. Мама завжди мріяла, щоб я здобула вищу освіту, стала великою людиною. Батько ж просто пишався моїми досягненнями, навіть такими незначними. Тож я прийняла надто складне для мене рішення – повернутися до університету. Страшно було йти туди, але я відчувала: щось зміниться, бо вчиняю правильно. Не хотілося тільки з’являтися в такому жахливому вигляді. Ще більше я боялася, що мене почнуть жаліти.

Навчання розпочалося ще понад місяць тому, а я лише сьогодні наважилася вийти з цих чотирьох стін. Дістала з косметички тональний крем і почала наносити його на обличчя товстим шаром, щоб приховати всі синці й утому. Чорним олівцем намалювала стрілки на очах, щоправда, не з першого разу. Бездоганно вирівняла волосся, нафарбувала губи помадою. Яскраво-червоною, щоб приховати весь біль у серці, що прозирав у моїх очах. Надягнула чорний гольф із довгими рукавами, щоб ніхто не побачив шрамів на моєму зап’ястку – прояв зневіри та слабкості. Чорні джинси ще більше підкреслювали мою худорбу, але саме так я хотіла з’явитися на людях.

– Як же я рада, що ти нарешті прийшла до тями після такого жахіття, – сказала тітка Люда, коли я зайшла на кухню.

– На жаль, це дуже складно, – холодно мовила я й почала готувати собі каву.

Тітка Люда – мамина сестра. Їй не пощастило мати дітей, але вона завжди про них мріяла. Любила мене страшенно й після трагедії забрала до себе. Відтоді я живу з нею. Якби не вона, я, напевно, уже була б з ними.

– Мартусю, я сподіваюся, що тобі сподобається в університеті. – Вона усміхнулася до мене й поклала руку мені на плече.

– Мені завжди там подобалося, але побачимо. – Я краєм ока поглянула на цю жінку, яка щосили намагалася замінити мені маму. Але вона не буде нею ніколи, просто не зможе. – Я лише хочу отримати диплом, бо батьки мріяли про це.

– Вони пишалися б тобою.

Я відвела погляд, ковтаючи сльози, і пішла до себе в кімнату. Невже це завжди буде так боляче? Чомусь щоразу, коли згадують батьків чи Олега, я не можу стриматися. Швидко покліпала очима й подивилася на стелю, щоб не зіпсувати макіяж, який робила доволі довго.

Я підійшла до тумбочки біля ліжка й висунула верхню шухляду. Відразу ж помітила її – невелику червону коробочку, в якій була обручка. Одразу ж після трагедії мама Олега змусила мене з’їхати з його квартири. Я б і так це зробила, бо було надто тяжко морально, але це образило. Я теж страждаю від такої втрати, але вона не підтримала мене, навпаки, почала звинувачувати. І я дозволила їй вилити на мене відро бруду, бо не могла протистояти. Моя душа була понівеченою, а серце зневірилося. Збираючи речі, знайшла цю обручку. Від того розридалася ще дужче, адже зрозуміла, що саме того вечора він хотів зробити мені пропозицію.