Ксана Рейлі - P.S. Я навчу тебе знову…

– А твої батьки не могли на таксі приїхати? – поцікавилася вона й сіла за стіл.

– Олег хотів про щось із ними поговорити. – Я взялася розкладати тарілки. – Сказав, що це щось серйозне, але не уточнив, що саме.

– Ти бачила, яка на вулиці погода? – Вона подивилася на мене своїми ясними, як літнє небо, очима. – Дощ весь день, а ти так просто відпустила його? Невже твої батьки такі бідні, що навіть не знайшли грошей на таксі?

– У них є гроші, – тихо відповіла я й засоромлено відвела погляд.

Для цієї жінки гроші були найважливішою річчю на світі, тому вона завжди вважала мене нерівнею для свого сина. Так, мої батьки не були багатими, адже вони звичайні робітники. Мама – бібліотекар, тато – електрик. Вони мріяли, щоб я стала психологом, тому про іншу професію я навіть не замислювалася.

– Може, ти вже нарешті підеш кудись на роботу, а не сидітимеш на шиї в мого сина?

– Ви ж знаєте, що Олег цього не хоче.

– Так, Діно, облиш! – звернувся до дружини Петро Миколайович. – Нас запросили на вечерю, а ти прийшла й бурчиш чогось.

– Я бурчу? Я? – Вона розлючено подивилася на нього. – Я дбаю про свого сина, а ти навіть не помічаєш, що його використовують.

– Досить! – Він глянув на неї такими очима, що вона відразу ж замовкла.

Щоб хоч якось виправити цю напружену ситуацію, я вирішила приготувати всім чай. Минуло вже більше години відтоді, як Олег поїхав по моїх батьків. Я телефонувала йому, але його не було на зв’язку. Те саме з батьками. Я хвилювалася й навіть почала нервово терти руки. Що ж це таке? Олегова мама встала зі стільця й заходила колами кімнатою.

– Ну й де вони? – Вона подивилася на мене, та я лише знизала плечима.

– Мали б уже бути, але, може, щось сталося… – почала я.

– Щось сталося? – крикнула жінка й подивилася на мене. – Що ти таке говориш? Дурепа.

– Я не маю на увазі…

– Мені байдуже! Сподіваюся, що колись мій син отямиться й побачить, яка ти насправді.

Вона люто поглянула на мене, та я не відступала. Ми вели неприховану війну очима, бо я не збиралася через неї втрачати своє щастя. Цю зорову баталію перервав телефонний дзвінок. Петро Миколайович прийняв виклик, потім повільно підвівся й почав уважно слухати. Від емоцій, які відобразилися на його обличчі, мені стало страшно. Я теж підвелася та схвильовано подивилася на нього.

– Що? – крикнув чоловік і прикрив рота рукою. – Ти впевнений, що це його автомобіль? Із ними все добре?

Я зрозуміла: сталося щось погане. Серце ледь не вистрибувало з грудей від хвилювання. Боюся… Страшенно боюся за нього.

– Що таке? – Олегова мама підійшла до свого чоловіка.

– На перехресті неподалік звідси сталася аварія. Схоже, це автомобіль нашого сина, і… – він подивився на мене, – твоя мама, на жаль…

– Що? – тихо запитала я й підійшла до нього.

– Вона померла на місці, – сказав чоловік і поклав руку мені на плече. – Твого батька й Олега зараз везуть у лікарню. Стан критичний, але надія…

– Це неправда! – не повірила я й захитала головою. – Не може бути. Це… Ні… Неправда…

– Марто, я розумію, тобі важко, але нам варто поїхати в лікарню. – Він обійняв мене, і я заплакала, уткнувшись обличчям у його плече.

Як же так? Моя мама, моя люба матуся померла. Хіба може бути ще жахливіше? А батько? Господи… А Олег? Усвідомлення того, що їхнє життя під загрозою, пройняло мене, наче струм.

– Мій синочок? – заридала Діна Василівна. – Чого ти стоїш? Поїхали в лікарню!

Ми їхали дуже швидко. Я ніяк не могла заспокоїтись. Подивилася в небо, коли вийшла з автомобіля, але все застилали сльози.

– Не забирай їх, прошу, – прошепотіла я й побігла в лікарню.

Я не могла усвідомити, що моя мама померла. Кляті сльози душили, але була віра, що тато й Олег виживуть. Вони повинні жити, адже я не зможу без них. Я просто помру… Олегова мама ридала в кріслі в залі очікування, а Петро Миколайович намагався заспокоїти її. У мене ж не було ніякої підтримки, та й не буде ніколи, адже мами вже нема. Я більше не могла й не хотіла плакати, але розридалася ще дужче, коли з реанімації вийшов лікар і мовив: «Мені шкода».

Я втратила всіх… В один клятий день у мене не залишилося нікого. Я схопилася руками за голову й упала на підлогу в порожньому коридорі лікарні. Дуже вдарилася колінами, але мені було байдуже. Душа боліла в тисячу разів дужче, ніж тіло. Біль краяв серце, різав тупим ножем душу й катував спогадами. І тепер… Тепер я приречена на вічні страждання, бо така рана не гоїться. Вона з кожним днем більшає, і ти стаєш неживою, бездушною, бракованою.