Оксана Кір’ян - І гойдалка злітає знову

© Кір’ян О. А., 2021

© Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», видання українською мовою, 2022

© Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», художнє оформлення, 2022

Наталя Олександрівна довго сиділа у кріслі біля вікна. А осінній листопадовий день такий куций – уже потроху в кімнаті й сутеніти почало. А разом з тим мороком і хвилювання непомітно підкрадається. Та де ж вони так довго ходять? Здається, години три проминуло, як пішли. Значить, є про що говорити. Але все одно вона тривожиться за них, переживає.

Наталя Олександрівна із зусиллям підвелася зі скрипучого крісла, підійшла до вікна, відхилила тихенько занавіску, подивилася у двір. Посеред їхнього двору під старими липами на новій, ще такій яскравій гойдалці високо злітала дівчинка. Вона і сміялась, і відчайдушно зойкала, коли гойдалка знову й знову підносила її аж до самісіньких віт дерев, яких вона за кожним разом намагалася то доторкнутися ногами, то навіть вхопити руками. Наталя Олександрівна, дивлячись на ту літаючу дівчинку, на її невигадливу гру, чогось розчулилась до сліз. Може, пригадалась їй маленька Ларочка, що теж колись захоплено верещала від високого льоту гойдалки? «Мамочко, ще, ще!» – просить Ларочка у її спогадах. Чи, може, Надійка, її рудоволосе сонечко? «Бабунечко, вище розгойдай, вище!» – це вже Надієчка приєдналась. Чи, може, від власних, уже досить призабутих, дитячих спогадів так защеміло серце старої жінки?

Роки, роки… Їх уже так багато, що іноді навіть важкувато з-під їхньої товщі витягувати ті далекі спогади.

У дворі показалися дві стрункі жіночі постаті, що зайшли з вулиці. Це ж, напевне, її дівчатка? Вони, видно, про щось розмовляли, бо йшли неквапом, часто зупинялися, поверталися обличчям одна до одної, щоб краще бачити і чути. Наталя Олександрівна з напругою вдивлялася у їхні обличчя, намагаючись розгадати, чи спокійно вони говорять, чи не сваряться, не дай Боже? Бо очі вже підводять: далека картинка поволі запливала сутінками, тож їх вона чітко не бачила. Та, вочевидь, там текла спокійна бесіда, бо одна раптом засміялася, навіть руками закрилась, друга й собі підхопила той заразливий сміх. Тепер вони стоять і регочуться там від чогось, аж вихитуються. Наталя Олександрівна полегшено зітхнула, поспіхом відійшла від вікна, посунула на місце занавіску. Нехай її не бачать, не нервують, що вона підглядає за ними.

Стара жінка важко сіла на диван, заплющила очі. Вона так втомилася, відчула одразу, в одну мить, ту напругу, що переслідувала її ось уже стільки років, та що там роки – десятиліття. І весь цей довгий час вона собі не дозволяла ані маленької слабинки, бо, як могла, стримувала удари долі. А нині… Втомилася, Талю, втомилася… Хоча тепер, видається, все вирівнюється, все змінюється на краще. На її очах! Як вона довго мріяла про це! Її дві любі дівчинки, може, нарешті порозуміються.

А вона…

А вона… з ярмарку… з ярмарку…

Вона відчувала, що ім’я у неї не зовсім підходить для нинішнього часу. Й інколи, називаючи своє ймення, бачила приховане (або й не дуже) подивування співбесідника, ніби німе запитання: «І хто ж тебе так назвав?»

Її так назвала бабунечка, її люба бабунечка Натка: Надійкою! – «Що може бути краще від твого імені? – пояснювала їй бабуся Наталя Олександрівна, коли онука пожалілася, чого її таким старомодним іменем назвали. – Ти тільки послухай, як воно приємно звучить: Надія! А надія, моя Надієчко, – це ж завжди погляд у майбутнє і тільки на хороше, тільки на найкраще!»

Надійка вірила своїй любій бабунечці, повірила в її пояснення. Хоча ота надія на краще, бувало, й підводила, не завжди спрацьовувала. І в такі моменти розпачливої безнадії вона з гіркотою і посмішкою водночас про себе думала: вона – Надія без надії.

Їй завжди хотілося любові, обожнювання. Бо вона – «сирота недолюблена», – так тихенько, потай від онуки, казала бабуся Наталя Олександрівна своїм сивокосим подругам-дівчатам. А ті, сьорбаючи на кухні чай (трав’яний, звичайно, бо для здоров’я корисніший), скрушно хитали головами, мовляв, розуміємо, Олександрівно, підтакували: це все сучасна молодь така, кругом одна розбещеність, он до чого дійшло – матері дітей своїх полишають. Останню фразу вимовляли дуже обережно, бо як-не-як ідеться про Ларису, доньку їхньої подружки, а це ж рідна дитина, їй все, може, коли й пробачиться. Мати Надійки проміняла свою дочку на благополучне заміжжя з іноземцем за кордоном, десь у Бельгії, здається. Бо теперішній чоловік не захотів ділити свою чарівну дружину-слов’янку ні з ким: ні з матір’ю, ні з дочкою. Правда, про дівчинку він так, мабуть, і не дізнався. Про дітей він говорив лише невизначено, гіпотетично, але так говорив, що його чарівна майбутня дружина вирішила не ризикувати і не засмучувати чутливу європейську душу правдою про свою позашлюбну пригоду, якій на той час уже виповнилося сім років.