Оксана Кір’ян - І гойдалка злітає знову

– Оля так сказала? Не може бути! – здивувалася Наталя Олександрівна.

– Чому це не може? Люди змінюються. А ти пам’ятаєш, яка вона в школу ходила? Як ти її весь час до нас на чай запрошувала, щоб хоч трохи підгодувати, та в портфелик підкладала то печиво, то цукерки? Бо тоді вона хіба така була? Ти знаєш, як вона зараз живе? Де вона буває? Та вона майже весь світ побачила, нічим її не подивуєш… А я? Посередня піаністка в провінційній філармонії… Що я бачила, чим я перед нею похвалитися можу?

– Не зазирай, Ларочко, до чужого вікна, бо як вони там насправді живуть – тобі невідомо. То їхнє життя, а ти – ти живи своїм. І хвалитися перед кимось – так то останнє діло. Хоча ти у мене – молодець, бо освіту маєш, на конкурсах скільки виступаєш, граєш он як (вигадала ж таке – посередня піаністка!). А дитина у тебе яка! Це найкраще, що в тебе є! Ти ще цього не розумієш, Ларочко, яке це щастя – мати дитину, та ще таку, як у нас, зростити свою кровиночку, знати, що ти на світі не одна, що…

– Мамо, перестань!.. Я не можу цього чути. Які мої здобутки? Які? В мене сольні концерти? Конкурси? Авжеж, за конкурси мені дипломів надавали – он, дивись, пів стіни обвішано, як не обвалиться, озолотилася! Мене запрошують за кордон? Смішно! Що ти говориш, мамо? Я граю в клубах по районних центрах – он куди мене запрошують! А дитина в радість, коли вона в любові народжена, у любові! А в мене? Господи, страшно сказати… А я… я тобі багато щастя принесла? – Лариса перейшла на крик, наостанок ще й чашку жбурнула на стіл так, що та заледве не тріснула. – Ти ж пригорщами п’єш таблетки, думаєш, я не знаю? А плачеш ночами чого – від щастя? Отака в тебе радість від своєї «кровиночки» на старості літ!

Наталя Олександрівна мовчки встала і пішла до дверей, уже майже в коридорі сказала:

– Звідки в тебе стільки жорстокості, Ларо? Де вона взялася? Я ж ніби тебе зовсім іншого навчала…

– Погано, значить, навчала! А тепер ти дивишся на мене, як на чужу, і дивуєшся: звідки воно таке взялося? Правда, мамо? Ти ж у нас така витончена, добросердечна – не те що я. Тільки твоя добросердечність нам якось у житті не дуже й помагає. Слухай, а може, мене в пологовому будинку підмінили, може, я зовсім і не твоя дочка? Га? – насмішкувато докинула Лариса.

Хряснули двері. Тиша. Така докірлива і шкребка. Гуде і дзеленчить тиша, хоч вуха затуляй від того неіснуючого звуку. І Ларисі стало так погано, немов її всі покинули, як колись у дитинстві, коли разом їхали відпочивати на море, – вона загубилась на вокзалі, а якась п’яна тітка «пожартувала»: «То тебе мамка кинула, нащо ти їй така здалася». Кругом люди, валізи й пакунки, біганина, шум! А вона, мала, стоїть зарюмсана, одна-однісінька. Що вона тоді відчула, ніколи не забуде. Страшно до розпуки їй стало, що мама її отут залишила, що вона тепер одна, покинута, нікому не потрібна. І яке щастя було потім обійняти свою найкращу в світі маму, вдихнути її знайомий і такий рідний запах…

Тільки тепер мама не прибіжить, не обніме, не порятує, бо Лариса сама вибудувала похмурий мур між ними, який, здається, від часу не те що не розсипається, а ще більше виростає і міцніє. Взяла в руки ту нещасну кинуту чашку, стиснула її так, що тоненька порцеляна цього разу таки не витримала – тріснула. Лариса здивовано дивилася, як на білому тлі скатерки химерно вимальовується яскраво-червоний малюнок. А потім як тріпонуло її: вона ж болю не відчуває… не відчуває… Без відчуттів?.. Без душі вона?..

«Мамочко, на кого ж мене доля перетворила: на якесь чудовисько заздрісне та зле, дійшло до того, що я тебе навіщось ображаю, просто так, бо в мене поганий настрій, а він у мене останнім часом завжди поганий, бо життя моє погане, таке тоскне. Мамочко, моя люба мамо, а я ж тебе насправді люблю, люблю, більше від усіх. А ти ж у мене ще не стара – всього п’ятдесят сім – хіба це багато? А я тебе в «старості літ» уже відправила? Як же це так вийшло?.. А все через життя таке безрадісне! І все через неї, Надію. І в мами тепер на першому місці не я, зовсім не я, а вона…»

Зимно якось. Її всю аж колотить. Може, чаю заварити? Там, у банці, здається, ще є рештки карпатського чаю, що їм тітка Леся, мамина подруга по колишній роботі в бібліотеці, кожного літа з відпустки привозить. Вона обіцяла, що від цього чаю нерви стають залізними, тривога відходить і взагалі в усьому організмі наступає благодать. От чого-чого, а благодаті у собі Ларисі не завадило б. Хочеться чогось гарячого, пекуче-гарячого, бо холодно їй, холодно… Ніби з тією кров’ю вистудилося з неї майже все тепло.