Оксана Кір’ян - І гойдалка злітає знову

Варвара Тимофіївна уміла бути переконливою і при цьому ніколи не підвищувала голос на своїх учнів. А як треба було кого насварити, то від її видозміненого та ще й надмірно ввічливого голосу хотілося забігти кудись подалі. Учні її обожнювали. Про її педагогічний талант по місту ходили легенди, її методику вивчали молодші колеги й переймали досвід, її запрошували на різні конференції, і республіканські, і союзні… Та не вдержало її тут і оте легендарне вчительство. Покинула. Уже в немолодих літах наважилась так круто розвернути своє життя і податись у чужу країну, у невідомість, починати все спочатку.

Як вона тепер? Чи прижилася там на своїй землі обітованій? Чи займається улюбленою справою: навчає знову студентів? Чи, може, бігає по приватних уроках – перебивається випадковим заробітком, як і інші знайомі-репатріанти, що вирішили теж податися так далеко за манливим новим життям. Колишня колега Наталі Олександрівни з бібліотеки, Галя, нічим не примітна жіночка, вже навіть і не бальзаківського віку, у якої несподівано з’явилися дуже корисні закордонні родичі, на подив усім, теж раптово зірвалася з насидженого місця, що, як сама казала, «вже мохом обросло і болотом занесло». Все розпродала і – на зустріч із новою батьківщиною. Телефонує мамі регулярно на Новий рік, на день народження. Так завжди хвалиться, що ні про що не шкодує, бо все у неї добре, все прекрасно, навіть заміж вийшла. Дім – повна чаша.

Та якось здавленим голосом маму запитала, а чи зацвів бузок біля їхньої бібліотеки, а чи не зачахла пальма в актовому залі, яку вона сама колись саджала і плекала… Мама тоді щось довго говорила у трубку, плакала разом з нею. Лариса не розуміла: їй же добре, чого ж вона ще хоче? А Наталя Олександрівна тоді міцно обняла свою донечку і сказала, що Ларочка – ще маленька дівчинка і не розуміє багатьох речей, але те розуміння колись прийде із життєвим досвідом, бо душа у людини росте разом з нею і плаче вона у юних роках не так і не за тим, що в дорослому віці.

Та Варвара Тимофіївна, мабуть, не така, як та мамина Галя, вона плакати від розквітлого бузку десь там, за тисячі кілометрів у покинутій країні, не буде. Та й син з нею. Вона не сама, їй легше, бо не на голе місце тоді приїхала, там уже був Марк. Уже влаштований на той час зі своєю доброю політехнічною освітою й інженерною практикою. І матір потім покликав. А її… Трусонула головою. Не буде вона згадувати знову те давнє. Давнє і все одно таке болюче. Болюче й досі.

Скільки вже років пройшло, а душа й досі порожня. Викорчувана, випалена пустка. Ніщо не змогло і ніяк не може заповнити оту, здається, бездонну порожнечу, яка з кожним роком, з кожним днем усе більшає і більшає, як старе безлісе урвище, що від часу осипається і від того тільки збільшується, бо немає йому стриму. Ніщо у ньому не проростає, не пускає своїх рятівних коренів. І в її душі давній біль аж ніяк чогось не тамується часом і нічим не заростає. Оті пекучі спомини раз у раз повертаються, потьмарюючи свідомість знову розбурханим давно пережитим болем.

Лариса тоді навчалась на останньому курсі училища. Сталося так, що її викладач зі спеціальності Варвара Тимофіївна під час ожеледі впала й вивихнула собі ногу. Заняття зі студентами перервалися. Але не для Ларочки. Як улюблена і талановита учениця, вона єдина ходила тепер на заняття до Варвари Тимофіївни додому. Закінчувалися ці заняття, як правило, довгим чаюванням із розмовами, хіба що крім тих випадків, коли Ларисі треба було бігти на пари в музучилище.

Ларисі так подобалися ці відвідини, бо Варвара Тимофіївна була не тільки її улюбленим викладачем, а ще й неймовірно цікавою людиною. Вдома її офіційності як і не було, дистанція між ученицею і вчителькою якщо не зникала, то значно скорочувалась. І взагалі, у домашній обстановці, у домашньому одязі Варвара Тимофіївна тільки віддалено нагадувала суворого і вимогливого викладача з училища. Розмовляти з нею – одне задоволення. На будь-яку житейську і не тільки ситуацію у Варвари Тимофіївни була завжди припасена ціла купа історій із життя, якими вона мистецьки жонглювала. Вона розповідала Ларисі всілякі придибенції зі свого студентського консерваторського часу у столиці: як вони давали концерти, як їздили агітбригадами виступати по сільських клубах, як їхню делегацію відправили навіть за кордон на студентський музичний фестиваль у Софії. Розповідала про зустрічі з відомими людьми… Хто з їхнього курсу став видатним музикантом, хто подався за кордон, хто навіть знімався у кіно. Лариса була в захваті, і від того ще більше обожнювала свою вчительку.