Оксана Кір’ян - І гойдалка злітає знову

…А дівчинка біля фонтана гарненька. (От вперта думка, ти її завертаєш, а вона все туди ж лізе!)

…А він, виявляється, зовсім і не проти, якби його та, ще не відома «мала» була схожа на цю юнку.

Чого він тут сидить, грається отак необачно зі своїм часом? Немає безкінечності, немає отієї оманливої безкрайності. Бігти треба, щоб доганяти, бо й так же він запізнився.

Двері відчинилися якось так відразу, що він аж відсахнувся. Перед ним стояла дівчинка. Худенька, світленька, з прозорими незвичайними очима. Вона? Не налякати б дитину своїм навіженим поглядом. Відводить очі. Прижмурює.

– Вам кого?

– Добрий день. Скажіть, Лідія Павленко тут проживає?

– Тут.

– Чи можу я її побачити? Я її давній знайомий, – якимось ніби не своїм голосом відповів на непоставлене запитання.

– Так, звичайно. Зараз покличу. А ви проходьте, будь ласка.

Він так давно не був тут. Тільки мав упевненість, що в цій квартирі відтоді нічого не змінилось. Старенькі вицвілі шпалери. Меблі, речі, мабуть, іще з часу царя Гороха. Так і є – он у примітному затертому чемоданчику той самий сховано патефон, на підлозі – домоткані доріжки, ажурна чорна етажерка з минулого. У передпокої немає плафона, стирчить лампочка, вирваний вимикач, перекособочені розетки, відривний календар сяк-так тримається на наполовину вбитому гвіздку. Двері в кімнату теж з поламаною клямкою. Ніяких слідів чоловічих рук. Зате чистенько. Чистоту він завжди відмічав.

Ось і ця зустріч, якої він так боявся, не знав, як пережити. Ліда, тá й ніби не тá, сидить перед ним. Між ними кухонний стіл з рятівними чашками чаю чи що там, він не розібрав. Вона здивована, навіть розчарована чимось, мовчить красномовно та губи чогось кривить. У звичайному ситцевому домашньому халатику вона все одно приваблива, як і колись. Схоже, роки не торкаються, лише прикрашають її. Та йому дивно: нічого в його душі не тенькнуло й не відгукнулось. А колись, здавалось, він помирав від однобокої любові. Стерлися, майже всі стерлися його почуття до цієї жінки. А тоді, багато років тому, думалося, не переживе розлуки, і та любов житиме вічно. Вічно… Ілюзії юності.

Нічого вічного у цьому світі немає. От і він – колись Сірий, тепер Сергій, та вже частіше Сергій Вікторович – дихає перед цією жінкою спокійно і рівно.

Уже сказані ті слова, яких він так боявся. Та одне він зі страхом відчував – вона не бреше, хоча розум волав: це не може бути правдою, не може. Як з цією правдою йому жити?

– Чому я маю тобі щось доводити? Так, Оля – твоя дочка. Твоє право вірити чи ні. Мені все одно, що ти будеш думати. Ми жили якось без тебе всі ці роки і проживемо далі. І зауваж: ніхто тебе не розшукував, ніхто тебе не потребував. Ти взагалі мені ніколи не був потрібний.

Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.