Оксана Кір’ян - І гойдалка злітає знову

Чого ж це вона? Треба кров зупинити, бо он уже стільки накапало. Маму покликати, щоб допомогла? Ні, не буде! Навіть зубами скрипнула зло – навіщо? Вона тепер за іншу переживає. А Лариса… сама. Вона тепер завжди сама… І зараз сама все зробить, без неї. Викинула понівечену чашку, промила руку, сяк-так замотала серветкою. Тільки тепер відчула, як засмикало місце порізу, запекло. Але той біль, на диво, почав її заспокоювати, ніби легше стало.

Чайник свистить, надривається. Вимкнула, дістала нову чашку. Відкрила банку з карпатськими травами, вдихнула – якийсь надмір запахів. Краще вже чорний. Вона звикла до монотонного чорного, а те духмяне карпатське розмаїття її чогось зовсім не приваблює. Взяла жменьку чорних маленьких джгутиків – придивилась. І як це вона раніше не помічала, що вони схожі на нотки? Схожі? А з цих видивляється навіть басовий ключ, а тут пауза… Береш собі з банки жменю нот, скільки хочеш, і заварюєш якусь музику: вранці – неквапливу прелюдію, в обід – можна і більш міцну поліфонію, а ввечері – щось таке легеньке, простеньку п’єску. Тільки в неї чомусь зараз не хоче звучати музика, не хоче навіть простенька п’єска. Поганий з неї композитор. Крупинки чаю поволі падають з долоні, викладаючи на столі якесь химерне мереживо. І думки такі ж хлипкі й незрозумілі – з чорного плетива, що тут же й розсипається…

Тихо. Так тихо, що краплі з напівзакритого крана падають і розбиваються об поверхню з таким відразливо голосним дзвоном, аж голова тріскається. Здається, в цій тиші навіть чути, як невагомі крупинки чаю лунко падають на стіл з долоні, дратують своїм фантомним звуком. Куди подітися від цієї тиші, від такого пронизливого холоду, від усепоглинаючої безвиході?..

Грати, грати!..

Щоб заглушити оту докірливу кричущу тишу, яка гуде в голові і забиває всі її розумні думки та резонні докази того, що вона – вона, Лариса – права, а зовсім не мати.

Добре, що у великій кімнаті нікого немає. Вона підняла кришку старенького піаніно. Тремтячі неслухняні руки від незрозумілого внутрішнього збурення чогось не змогли вдержати гладку кришку, і вона хряснула лунким докірливим звуком. Взяла наосліп кілька акордів. Дивно. Дядько Вітасик його ж зовсім недавно настроював, а вже звуки дзижчать урізнобіч. Мабуть, розсихається. Забула його водичкою напоїти. Відкрила нижню раму, подивилася: та ні, скляні банки стоять майже повні. То чого ж воно тоді так дзижчить? Дядько Вітасик говорив, що зараз таких добротних інструментів зовсім не роблять, а захочеш купити – відразу й не знайдеш, та й неспеціаліст ніколи не відрізнить, де тільки красива коробка, а де буде звучання, ніби в рояля. Тільки хорошому інструментові потрібен хороший майстер – це він так хвалив свою роботу.

Лариса благоговійно погладила матову поверхню свого інструмента, провела пальцями по вигадливому лабіринту дерев’яного малюнка. Скільки вже років він живе разом з нею, живе її життям, вбирає в себе світлі і радісні, печальні і повні туги, розпачливі, інколи, здавалося, до краю розповіді, які вона перекладала мовою музики. Це дороге піаніно. Воно зроблене на відомій фабриці десь там у Німеччині років сто тому, а його корпус склеєний з кількох видів рідкісної деревини, жовтуваті клавіші облицьовані слоновою кісткою. Але не тільки тому. Це дороге піаніно, бо перш за все – це пам’ять про татка.

Батько подарував цей інструмент Ларочці на Новий рік давно-давно – їй було всього чотири роки. А незадовго до того маленька Ларочка вперше побувала на справжньому концерті у філармонії. Це був вечір, присвячений черговій річниці Жовтня. Блискуче фоє, яскраве світло від безлічі люстр, натовп людей. Мама й тато такі веселі, красиво одягнені, з червоними гвоздиками. І Ларочка з ними у пишному бузковому платтячку, в руках – маленький червоний прапорець, який на початку було тримати так цікаво, а потім вона не знала, куди б його подіти, бо набридло вже носитися з ним. Тому цей прапорець вона тихесенько запхала за стілець у буфеті – так ніби десь загубила.

Мама й тато боялися, що дитина не витримає двогодинного концерту, не завжди навіть старшим цікавого. Але Ларочка напрочуд тихенько і слухняно себе поводила. Спочатку Ларочці було й справді нудно, бо на сцені нічого цікавого для неї не відбувалося: там просто стояв здоровенний стіл, за який почали сідати люди. Серед них був і татко. І ці всі люди щось довго розказували, читали якісь папірці. Ларочка навіть кілька разів позіхнула, але, мабуть, іншим глядачам у залі все це подобалось, бо вони раз у раз плескали в долоні, та ще й як! Маленькій Ларочці теж сподобалось спочатку таке дійство, але скоро ця одноманітна гра набридла. До того ж і долоньки від того плескання розболілися, аж пекли. Та ще, правда, зацікавила її поява піонерів – це такі старші діти у червоних пілотках із китичками (вона знала, що це іспанські шапочки, бо мама якось читала їй книжку про таких дітей-піонерів) та з червоними галстуками, пов’язаними на білих сорочках. Ларочка аж шию витягувала, щоб роздивитися їх, коли вони зайшли до залу, несучи величезний червоний прапор, дуже лунко трубили в сурми та били в барабани. І так хлопчики-барабанщики завзято гамселили у свої яскраві з блискучим обіддям барабани, що їй теж закортіло взяти оті палички з барабольками на кінцях і з усіх сил побарабанити. Мабуть, це так весело! А потім ці діти-піонери голосно і красиво читали вірші. Правда, про що вони, Ларочка якось не дуже добирала, але це й не важливо, – головне, що голосно. Потім татко повернувся на місце біля мами і Ларочки й розпочався власне концерт.